7. Пора

Оля піднесла до губ старої теплий відвар з трав і соком деревія, який мав би допомогти. Коло болів живіт, то мати давала пити сік з деревія і тоді все проходило. Після того як старенька трішки надпила, то почала заперечно хитати головою.

- Ні, бабко, потрібно випити все. А пам’ятаєте, як ви мене так поїли козячим молоком? Я теж не хотіла, але ж пила, аби вас не зобідити, ви ж бо для мене старались, козу доїли. А тепер я для вас стараюсь. Пийте, бабо, пийте!

Баба Марія покірно випила з кухлика майже все до дна, було видно, що їй нелегко то далось, та все ж внучка була права : вона старалась, більше того, може й справді на завтра буде легше.

Оля ще трохи просиділа біля старої, почекала поки та засне, а потім важко вздихнула і пішла до іншої кімнати. Сіла на ліжко, а потім прихилила голову на подушку і сказала про себе:

- І куди ж ти ділась, Аню…

Нявка підійшла  до неї і відповіла:

- Тут я. Майже поруч.

Вона знала, що сестра її не чує. А Оля ще трохи полежала, а потім набрала в кухоль води і вийшла надвір вмиватись коло хати.

- Олю, а Олю, чого ж дома сидиш? Сьогодні ж купальська ніч!

То була Настя, добра подруга Олі. Хоч й була не така, як всі дівки, бо постійно сиділа в книжках, та навіть вона сьогодні не наважилась рушити давні традиції і йде з усіма дівками пускати на воду вінки.

- Не маю іншої роботи, аби тільки гуляти з вами!

- Тьху на тебе, Олю! Та таке тільки раз в житті буває. – вмовляла подругу Настя.

- Та яке раз в житті, Насте. Кожного року той раз в житті. Краще ходи-но сюди, подивлюсь на тебе хоч зблизька.

Настя гордовито підійшла. Сьогодні вона довго чепурилась, аби на святі бога молодості бути найкрасивішою. На її довгій білій шиї в три ряди красувалось бурштинове намисто. Вишита сорочка була уквітчана складними узорами. Настя довго клопоталась над нею і ось, нарешті, може красуватись нею всім подругам на заздрість. Через те, що Настя уміло опоясала себе чорнобильником і іншими духмяними травами, її стан здавався ще вужчим, ніж є насправді. Пишності її додавала спідниця. На голові був багатий на трави і квіти вінок. Настя задоволено крутилась перед своєю подругою.

- Ох, Насте і красива ж ти яка! – захоплено промовила Оля.

- Маю до тебе прохання. 

Вона забігла до хати, а виглянула уже зі своїм вінком. Він не був таким пишним, як Настін, та все ж на ньому були стрічки із запашною м’ятою.

- Я не знаю чи так годиться, але…Чи не змогла б ти і мій вінок пустити на воду, коли будеш пускати свій? – із сумнівом запитала Оля.

- Олю, ти б могла і сама це зробити, якби хтіла.

Оля нічого не сказавши опустила очі пішла з вінком назад до хати.

- Та зачекай, зачекай. Нехай. Пущу твій вінок, а потім прийду до тебе і розкажу кому він дістався. 

На очах Олі блиснула радість і надія. Вона побігла обійняти подругу.

- Насте, дякую тобі, дякую!

- Та годі тобі, Олю. Ото всіх на сміх буде, як я буду пускати два вінки.

Вони обоє розсміялись. Потім ще трішки погомоніли і порозходились хто куди. Зайшовши до хати Оля впала на коліна і почала молитись.

- Боже, дякую тобі за цей день. Будь ласка, допоможи моїй бабусі видужати. З ким я ж тоді буду, якщо її не стане? Нікого в мене не зосталось. Сестру мою єдину, і ту забрав.

Нявка весь цей час спостерігала за нею, дивилась у її очі і бачила в них маму. Своєю прозорою рукою крізь яку видно кістки вона доторкнулась до обличчя своєї сестри. Позаду себе вона почула уже знайомий голос, на шибці був відбиток руки і з’являлось те саме туманне обличчя.

- Пора…

Нявка пішла в кімнату, де, втомлена хворобою спала бабця. Вона хотіла вкрити її кожухом, але прозорі руки не слухали її. Тоді вона наблизилась до обличчя старенької, щоб поцілувати її. Після того поцілунку бабуся проснулась. Вона повільно повернула голову до своєї внучки і не своїм голосом вона закричала :

- Пора!

Очі її налились кров’ю, а зуби покрились гниллю, яка стікала по губам. Вона почала віддалятись, у нявки земля йшла з-під ніг. Її тіло відлітало від кімнати бабусі, від рідної хати і неслось у темний ліс. Вона опинилась на тій самій галявині, де була Мара. Недалеко від галявини поблизу кам’янистої щілини красувався ломикамінь. Його блідо-рожеві пелюстки посміхалися заходу сонця. Довкола нікого не було, але нявка знала, що Мара десь поруч. Вона зовсім близько.