8. Сині вогники

- Що тобі від мене потрібно? Цей день я б воліла прожити спокійно, сьогодні я вперше вийшла на поверхню. – її голос тремтів.

- Знаю. Саме тому я тут.

Чуже дихання почало наближатись до нявки. Повільно, з краплинок роси почало з’являтись те саме туманне обличчя з гнилими очицями, які ніби благали про допомогу.

- Я б хотіла зробити для тебе подарунок.

- Що ж це за подарунок і для чого Марі комусь щось дарувати? Виникало багато запитань в голові. Здоровий глузд підказував, що це точно не просто так. Та хай там що, від нечисті приймати подарунки не можна. Це нагадувало приманку, яку використовували русалки: люди, які підіймали з берега якісь витребеньки, одразу ж відправлялись в обійми русалок.

- Мені не потрібні подарунки. Вони не зроблять мене живою, а більше я нічого не хочу.

-Бачиш, часто люди просять надто багато. Ти одна із них. Але ти можеш зробити щось для того, щоб отримати бажане.

Краплини роси дедалі надходили і робили туманний лик чіткішим.

- Я б віддала все, щоб знову бути людиною, але у мене нічого нема.

- Ні, у тебе є.

Мара підійшла до нявки. Вона уже були повністю зіткана із роси і тьми. Простягнувши руку до нявки, поставила її на серце, яке виднілось із ребер нявки. Воно билось, так, як і в звичайних людей, хоча кров давно не гуляла в середині цього єства. Інші органи теж виднілись, але вони виглядали гнили навпроти серця. 

- У тебе є все. Це тебе і врятує.

Мара все ще дивилась на серце, а потім підняла голову і її гнилі очиці, повні темряви і порожнечі, дивились прямо перед нею.

- Ти станеш людиною, я тобі допоможу. Ти справді цього хочеш? Людське життя складне, кому, як не тобі про це знати. Уже з малих літ ти доглядала за сестрою, допомагала бабусі і робила все для того, щоб якось виживати.

Вона говорила спокійно, а її голос був приємним і тихим. Таким голосом матері заколихують своїх дітей казками і приповідками.

- Перш, ніж ти станеш людиною, я тобі дещо покажу.

Донька Чорнобога забрала руку з серця нявки і посміхнулась пустим поглядом. 

- Просто йди туди.

Вказівним пальцем вона в казала дорогу, де поважно розлігся ломикамінь.

- Почекай, куди мене це приведе? І як довго потрібно йти?

Нявка повернулась, щоб почути відповідь, але її вже не буде. Мару, ніби вітром здуло. Нявка роздивилась в різні боки: дерева були якимись іншими, а крізь них виднілось сонячне проміння. На мить, здалось, що це все тільки наснилось і вона пішла у протилежний бік, та чийсь дотик зупинив її. Знайоме дихання прошепотіло :

- Не туди.

Рука почала стискати її рамена з великою силою. Нявка закричала від раптового болю, вона впала додолу.

- Відпусти! Я йду, я йду! -  волала благальним голосом.

Скулячи, почала покволом повзти в ту сторону, куди раніше вказувала рука. Біль поволі стихав, невдовзі і зовсім зник. Нявка направлялась в сторону блідо-рожевих квіток, але самих їх там уже не було. Та й кам’янистої щілини теж не було. Надворі був ясний день. Коли нявка уже вийшла з лісу, то побачила біля босих ніг маленький вогник. Такий маленький, що був більше схожий на великого синього світлячка, який навіть вдень світив голубим полум’ям. Біля нього появився ще один, а біля того ще один. Вони нагадали нявці зірки, які були кинуті ангелами з неба. Одного разу, вона бачила їх.