10. Гільце

Крок за кроком нявка йшла за вогниками-зірками. Чи не кепкує Мара над нею? За віщо вона змушує її страждати? Вогники привели до чужого маленького села. Здавалось, люди до цих пір її не бачать, бо жоден не звернув на неї уваги. Чи то всі були заклопотані хатніми справами, чи всім було байдуже до дівчини у якої виднілись всі гнилі нутрощі, або ж Мара подарувала їй таку можливість: тільки тихо спостерігати за тим, що відбувається. А вогники також ніхто не бачив? Скоріше за все. Вони не зникли, коли прийшли в село, а продовжили свою подорож вказуючи на шлях. Він був ще довгим, бо скоріше за все його ціллю була околиця, де хати уже рідішали. Нявка спостерігала за дітьми, які старанно допомагали своїм матерям по дому або ж робили всілякі витівки, аби тільки не братись до роботи. Біля однієї з хат нявка захотіла зупинитись, бо почула знайому пісню, яку мугикало під ніс мале дівча з відрами води в руках.

- Я десь чула цю мелодію, от тільки…Де?

Почулись окремі слова вплетені в мелодію:

Туман Яром, туман долиною
Туман Яром, туман долиною.
За туманом нічого не видно,
Тiльки видно дуба зеленого.

Нявка спробувала відійти від вогників, щоб наблизитись до вікон чужої хати і почути продовження пісні. Коли оглянулась, то побачила, що вони нікуди не ділись : були все там ж, чекали на свою підопічну. Проглянувши крізь шибку, вона вгляділа, як мати заліплювала тісто на вареники і теж почала підспівувати своїй донечці, тільки уже голосніше і впевненіше:

Пiд тим дубом криниця стояла,
В тій криниці дiвка воду брала.
Та й пустила золоте вiдерце,
Засмутила козаковi серце.

Голос матінки був гучним і чистим, він зливався з голосом дівчинки, які на вигляд, було років з десять. Останні слова вони тягнули довго перш, ніж замовчати. У хаті було затишно, сонячні промінці бігали по рукам матері і гріли ще зовсім молоді пальці. На них було зморшок – перших ознак старості, вони були пухкими і білими, обіймали свою донечку і пестили її волосся. Нявка посміхалась, бо згадувала і свою матір, яка любила співати разом з бабою. Коли починала баба Марія, то внучки заливались сміхом, їм здавалось, що її голос неприродно тонкий і геть незвичний, та потім пісню підхоплювала матір і вона набувала зовсім іншого звучання. Їх матір рідко співала, бо завжди була страшною вимореною, коли приходила з поля і сил на пісні не ставало. Хоча, можливо, то вона для них не співала, а робила це в полі, щоб якось відігнати нудьгу і втому від палючого дня. 

Нявка запримітила, що вогні один за одним починають зникати, видніються тільки декілька вдалині. Вони не чекали на неї. Її ноги увірвались в погоню за синіми неслухняними вершниками і покинула хату з рідною серцю піснею. Тіло не знало втоми, воно спішило за тим таємничим пунктом призначення, який уже чекав її. Вогнів уже не більшало, вони зупинились біля пишної хати, вже здалеку було видно, що воно щось непросте. Тин був міцно сплетений з гнучкої верби. А хата аж світилась, такою вже білою була, акуратною. На ній не видно було неакуратних мазків, все гладенько вибілено. А ще, хату прикрашали різноманітні узори. Мало хто з дівок кохався в такому ремеслі, не всім вдавалось, а тут було видно, що та, хто тут живе, добряче постаралась і насиділась коло того. Квітка за квіткою, одна не схожа на іншу, всі переплетені премудрими узорами з листками і іншими завитушками. Коло деяких квіток були намальовані крапельки біля кожної пелюстки, своїми гострими кінцями були направлені в центр квітки-незнайомки. Нявка кинула погляд на свою руку крізь яку виднілись кістки, її слухняно обрамляв татків наруч з деревцем і краплями. Мама розповідала, що вода має надзвичайну силу: може і вберегти, і погубити. Кожного року навесні вони з матір’ю задобрювали річку всілякими дарами, аби вона була доброю і не погубила їх весною. Хата була веселою і привітною, від неї лився сміх і пісні.

- Вогні зникли уже всі до одного, отож, їх призначення виконане, значить, - останнє слово нявка протягнула і крадькома підбігла до вікна, - потрібно бути тут.

Нявка вирішила, що не буде спостерігати за всім через вікно і протягла одну руку, щоб спробувати пройти крізь стіну. Тонкі кінчики пальців, крізь які виднілися кістки потонули в стіні, а потім і вся кисть. Переконавшись, що стіна - це не перешкода, вона відійшла трохи, а потім із заплющеними очима з розгону увірвалась в стіну. Страшно було поглянути чи її хтось запримітив, бо сміх уже стих. Коли нявка розплющина свої аквамаринові очі, то побачила декількох дівчат, які крутились біля столу. 

- Чого ж вони там так клопочуться?

З неочікуваною для себе швидкістю нявка прилетіла до столу. Там стояв пишний коровай із золотавими боками, ніби увібрав у себе все сонячне тепло, красувався усім на радість. Здавалось, що він щойно з печі, від нього йшла пара і аромат, який крутився на язиці. Коли біля короваю нявка побачила гілки різних дерев, квіти, нитки, то почала розуміти що тут і до чого. Одна з дівчат взяла усі гілочки до купи - утворився невеличкий букет із свіжої ялини, пишної калини і духмяного васильку. Поки одна тримала, інші заходились додавати до букету польові квіти, сонячне колосся і хрещатий барвінок. Все це акуратно і туго перев'язували знизу нитками : спочатку кольоровими, потім срібними і аж вкінці золотими.

- Ох, ну й гільце у нас получилось! Зроду-віку не бачила кращого, аніж цього. - сплеснула в долоні одна з дівочок.

- Краса, та й годі. - підтримала інша.

- Дівчатонька, гільце у нас і справді славне получилось, але ж чекайте, це тільки-но половина діла.

- Аякже ж половина, а ні, Орисю, не половина! - трохи ображеним голосом вигукнула одна.