12. Без грози

Вдихнувши прохолодний ранок Маруся вмилась джерельною водою і пообіцявши батькам скоро повернутись, побігла на поле по квіти. О то матінка зрадіють побачивши таку красу. Швидкими і рвучкими рухами вона рвала квітка за квіткою. Не помітила навіть як далеко відійшла від рідного дому, який стояв на околиці села і був, ніби квіткою серед зими. Відірваний від інших хатин і такий близький до володінь польових русалок. Рідний дім. 

Ласкавий вітерець ганяв дівчину по полю від одної квітки до іншої, а вона бігла за ним і мріяла, що колись побачить обличчя цього таємного друга, який не раз бавився з нею там, де не було видно людських душ.

- Ну все, все, годі вітройку, годі! – сміялась дівчинка, відганяючи руками бешкетника.

- Ти вже геть заплутав моє волосся, шибенику! Все, мені пора до дому.

Вітройко, ніби образився, раптово зник, так, ніби й не було його тут секунду тому.

- Ти куди? Не проведеш мене до дому?

Відповіді не було. 

- Втік? Ну і нехай, сама піду. – ображено говорила сама до себе Маруся.

Їй хотілося б, що вітерець і далі пустував, бавився з нею, а він ось так зник і не повертається. Маруся підняла обличчя до неба і побачила, що хмари потемніли і маленька крапелька пробігла по блідому обличчі Марусі. А за нею пішла інша.

Дощ!

Дівча побачило могутнє дерево серед поля і побігло ховатись під його гілками. Руками закривала голову і біла що є сили, аби не змокнути. Раптово відчула, як хтось підставив їй ногу і вона впала. Трава була м’якою, але мокрою, тому Маруся не відчула болю. Ну хіба було образливо, що її букет для мами з польових квітів геть розпався і вже не був таким гарним. Квіти потонули в мокрій траві і весняній багнюці. Коли Маруся оглянулась, то побачила хлопця, який лежав, як жабеня: розлігшись на траві, руки і ноги розставив по сторонам. Весь час він дивився на Марусю, але цей погляд вона відчула трохи згодом.

- Чому ти бігла до дерева? – заговорив він перший. 

Його очі були схожі на ту траву на якій вони лежали. Маруся дивилась на нього, на його пшеничне волосся і не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї.

- Ну… Я бігла сховатись під деревом від дощу. Це ж ти не дав мені добігти, правда? – вона засоромилась і її бліде обличчя вкрилось маленьким рум’янцем.

- Дурненька. Коли насувається гроза, то не можна ховатись під деревами. – спокійно відповів хлопець.

- Чому? 

- Бо блискавиця закохана в дерева. Але їм ніколи не бути разом, тому тоді, коли насувається гроза, у блискавиці є шанс хоча б на секунду побути разом з тим, кого вона любить. Розумієш? 

Він посміхався до неї, а вона вірила кожному слову.

- Куди ж тоді можна заховатись під час грози?

- У зелене море. Ми якраз тут. – своєю рукою він забрав травинки, які трохи затуляли обличчя бліденької Марусі.

- Я бачу його. – загадково сказала Маруся і вперше посміхнулась у відповідь до хлопця.

- Зелене море?

-Так, воно в твоїх очах. 

Хлопець замріяно посміхнувся, а потім посерйознішав.

- Чому ти зірвала квіти?

- Це для мами, вона любить їх і я також.

- Так, вони красиві, але тільки тоді, коли живі. Ти можеш подарувати всі квіти поля не зірвавши жодної.

- Але як?

- Просто приведи її сюди.

Гроза не вщухала, а тільки посилювалась. Раптом кругом зробилось ясно-ясно. У той момент, Маруся взяла Гордія за руку і міцно-міцно її стиснула. 

- То блискавиця. – спокійно відказав хлопець.

- Закохана в самотнє дерево на полі. – продовжила думку Маруся.

Вона дивилась на хлопця і не хотіла, щоб погода змінилась. Тепер зрозуміло куди дівся вітройко. Він усе знав, знав, що Гордій десь поруч, тому навмисне згустив хмари – небесні колодязі і вилив на землю весняну грозу.

Теплі краплі омивали два обличчя, які були притулені до трави і чекали, коли блискавиця повернеться до дому. Коли прийшов час прощатись, то Маруся запитала :

- Ми ще зустрінемось? 

На що він відповів їй :

- Так. Але обійдемось уже без грози. 

І він не збрехав.