Нявка: Нерозказана Казка

13. Гнилий тин

- Гордію, ну де ти ходиш? Краще б допоміг вдома своїй матері. Дивись он, Зося сумує за тобою. Я вся в роботі, а за нею нікому пригледіти. Ще й батька немає до сих пір… - так з гіркотою в словах зустрічала матір сина.

- Зосю, як ти тут? Засумувала без мене?

Дівчинка років 6-ти, вся закутана периною і іншим лахміттям покірно лежала на ліжку і намагалась вилізти з тієї теплої тюрми.

- Ти тут, Гордійку? – пролунав ласкавий голос дівчинки.

- Тут, тут. Я для тебе щось приніс. Візьми.

- А що це? 

- А ти понюхай і зрозумієш.

- М-м-м. Пахне солодко. Це тобі передала дівчина з поля? Це вона? Скажи-скажи!

Гордій засміявся, а потім вийняв свою сестричку з обіймів ліжка і поставив собі на коліна.

- Так, це вона, Зосю. Вона дуже б хотіла з тобою побачитись, але поки не може цього зробити. 

- А чому не може? – з сумом запитала Зося.

- Воно й не дивно, – втрутилась матір, - ця дівчина, не твого поля ягода, сину. Треба шукати когось, хто тобі рівний, а не панянок всяких.

- Ну от, чуєш, Зосю, тому й не можна. – розвів руками Гордій.

- Нема чого по чужим хатам шастати. Її батько он які хороми вибудував, нехай їх і тримається. Нема чого ходити до чужих людей і насміхатись з їхнього горя. – далі правила своє матір.

- Мамо, ви собі з батьком думайте, що хочете, а вона нам зла не бажає. Вона й би рада допомогти нам допомогти, але ви того не бажаєте.

- Матір поглянула на свого сина і ще маленьку Зосю.

- Від неї мені допомоги не потрібно. І нехай більше нічого не передає для Зосі.

Гордій поставив маленьку назад до ліжка і пішов за матір’ю.

- Я зараз до тебе прийду, Зосю, побудь поки сама.

Він легенько накрив дівчинку периною і залишив її саму. Він побачив свою згорблену матір біля тину. Бо її обвітреним і сухим щокам потекла скупа сльоза. Він боявся її образити, але знав, що ця розмова, колись має відбутись.

- Мамо, Маруся не є поганою дівчиною. А то, що її батьки мають трохи більше поля, аніж ми, то не робить її гіршою.

- Сину, чим же ж тобі Горпина не люба, та шо через дорогу жиє? 

- Мамо, я люблю Марусю.

У матері похололи руки.

- Не женіть її від нас, бо рано чи пізно, все рівно з нею поберусь. 

- Не буде сього! Вона не буде жити в сій хаті і керувати тут теж не буде!

- Гордій м’яко обійняв матір за плечі.

- Якщо ж вам байдуже на мене і на моє щастя, то подумайте про Зосю.

- Матір підняла сухі руки до лиця і захитала головою.

- Ми зможемо знайти якогось знахара чи будь-кого іншого і він допоможе Зосі знову бачити.

- Сину, такі хвороби не лікуються ніякими грішми.

- Ми не взнаємо, поки не спробуймо. Треба тілько вашої згоди, бо батько давно погодився.

- Гордійку, твій батько думає тільки, аби як наживитись на чужому добрі. – голос матері пом’якшав.

- Якби там не було, а цей шлюб допоможе декільком людям стати щасливими: мені, Марусі і Зосі.

Мати почала гірко плакати, спираючись на гнилий тин і затуляючи руками зморене лице.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше