14. Історії Карпа

Нявка посміхалась і уже навіть забула про те, що ще недавно за нею гналась Мара, що та змусила її слідувати голубим вогникам, які мали в собі ледь видні обличчя. Весь жах забувався разом з піснями і жартами. Найбільше нявці припав до душі чоловік років сорока або й більше, який витанцював більше всіх і кожну дівку запрошував до танцю. Нявка навіть спробувала танцювати з ним, та от тільки він цього не бачив. А які історії він розказував! Сміх та й годі. І про те, як богиня Леля признавалась йому в коханні і не пускала до дому, і про те, як домовлявся з Домовим про правила проживання і спільному житті, та й навіть про те, як недавно йшов з лісу і побачив Холеру.

- Дівчина була простоволоса, ох, а красива ж то яка! – із захопленням описував Карпо.

- А фігурова то яка, пишногруда, всьо при ній! 

Парубки і дівчата заходились сміхом, коли бачили, як п’яний дядько Карпо облизувався, коли описував Холеру.

- Карпе, та то ж Холера! Зла і противна! Вона ходить своїми коров’ячими ногами по нашій землі і вбиває людей. А ти тут розказуєш, про пишногруду! Бачте, хлопці, що буває, коли горілка в голову дає! – обурено говорив Яків, старий і поважний дідок з хриплим голосом і сивими вусами.

- Думайте, що хочте, Якове, а я говорю, що бачив. Голосила дівка та, плакала, аж до кісток пробирало…

- Дядьку Карпе, та розказуйте ж далі. Що далі то було? – не вгавали дівчата. 

- Так от, плаче вона, голосить. А я її зобачив, і гайда до неї! У руках мала відро з червоною фарбою, я його від неї забрав, їй ж напевне важко. Вона он яка, мініатюрна. Стало мені її шкода.

- Аякже, важко. Карпе, тою фарбою вона мітить уночі хати, де на ранок вмирають люди! – далі говорив своє Яків.

- Діду Якове, та дайте ж дослухати що ж там було далі. Он, краще, давайте наллю вам. – запропонував один хлопчак з гурту тих, хто слухав байки Карпа, а не йшов до танцю.

- Так от, відібрав у тієї білої пані відро, вона й плакати перестала. Питаю її чого ж вона голосить, що у неї сталось. Вона щось розказувала мені, та я не слухав.

- Певна річ! Що там слухати, ко лз зали Холера ходить тільки в одній сорочці, а Карпо каже, що вона ще й пишногрудою була. -  сказала одна з старших жінок. 

- Ох і реготали всі. Реготала і нявка, а потім думала собі: «Старий може і справді любить випити, та скоріше за все правду говорить, а йому ніхто не вірить, тільки насміхаються з нього».

- Та вона тільки хотіла, аби я тільки вислухав її, та й я і слухав, поки проводжав ту білу пані.

- Всім стало трохи шкода дядька Карпа, бо може й випити він любив, та все ж розказував щиро, з душею.

- Ну що, Карпе, тепер Холера не загляне до нашого села, якщо ж ти втішив її. – уже трохи м’якше говорив дід Яків.

- Ой, втішати він вміє! Що вміє, то вміє! – гостро, але з посмішкою відказала Стефа – жінка Карпа.

Нявка ще б довго слухала розповіді цього веселого дядька, можливо і про нявок має цікаві історії, та її увагу привернуло те, що наречена десь пропала. Вона шукала її поглядом, то тут, то там, та не знаходила. Було важко розгледіти дівчину у вишитому платті серед такої куп народу, навіть зважаючи на те, що вона дуже виділялась серед інших. Нявка обійшла величезну заквітчану хату і побачила, як Маруся з Гордієм сидять сої окремо від всіх, трохи далі від городу, на полі. Недалеко від місця де, вони й познайомились. 

- А ще недавно тут була гроза, пам’ятаєш? – запитала Маруся.

- Так. І блискавиця. 

- Закохана в самотнє дерево на полі.

Нявці стало так тепло на душі і трепетно. Вона дивилась на цих двох і щиро раділа за чуже щастя, якого у неї не було. 

Ззаді донісся холодний вітер і знайома рука постала у нявки на плечі. Вона була прозорою, а крізь неї виднілись чорні кістки. Тихий шепіт торкнувся слуху :

- Які щасливі, правда ж?

Нявка вирішила, що нічого їй не відповідатиме. Проклята Мара і так читає кожну думку, від неї не сховаєшся.

- Всі заслуговують на щастя. І ти теж.

Стук-стук-стук. Серце нявки почало битись і від переляку вона вхопилась за найближче дерево. Те, що вона побачила дуже вразило її. Гілка не пройшла крізь її прозорі руки, бо вона тримала гілку. Руками, такими, які є у всіх дівчат. Тоді, вона провела руками від грудей до живота. Там не було гнилих нутрощів, там було тіло. Тіло з крові і плоті. Аня вдихнула на повні груди і відчула пахощі весни, трави і квітів. Відчула, як ноги легко вгрузли в м’якій землі, як вітер бавить заплутане волосся. Вона так давно була людиною. Так давно відчувала спрагу і голод. Повна сил і життя, ніби заново зародилась на світ.

Шепіт знову долинув до її вух.

- Рано радіти.

Сміх доньки Чорнобога розвіявся разом з людською натурою нявки. Зненацька пропали прекрасні людські руки, живіт і груди, залишилось усе так, як було декілька секунд тому.

- Ну чого ж тобі від мене треба, кажи! – уже сміливіше заговорила нявка. 

Лик Мари почав проявлятись з вітру і води. Обличчя з гнилими западеними очицями посміхнулось нявці, а потім вона промовила :

- Ти ще не бачила кінця історії.