15. Ворон

Їй нічого не залишалось, окрім того, щоб слідувати дорогою, яку вказував ворон. Вони минали те село, де Маруся з Горідєм святкували весілля, де Карпо розказував свої п'яні байки про Холеру і де люди всіляко забавлялись і танцювали. Ту хату на околиці села нявка буде ще довго пригадувати, бо вона й сама б хотіла так жити. Хотіла б, щоб і їй дівчата плели вінки, щоб і її якийсь Гордій трепетно любив. Вона пригадувала, що в тій хаті був розписаний і посуд, і піч, і все було наповнене любов'ю. Коли ворон зупинився і струсив з пір'я пил, то нявка зрозуміла, що ось, прийшли уже. Вона оглянула місце, де вони стояли і востаннє подивилась на те маленьке селище. Розмальована хата ледь-ледь виднілась з поля. Уже був пізній вечір, на небо насувалась темна ніч. 

- Куди далі? - запитала нявка у ворона.

Вона не чекала відповіді, але ці подорожі в часі уже дуже втомили її.

- Я тебе бачу.

Пролунав тонкий голос з трави. 

Нявка оглянулась і побачила, що з польових квітів виглядає маленька дівчинка. 

- Я тебе бачу! Я тебе бачу! - з радістю закричала вона.

У голові нявки прокручувалось не одне запитання :"Чому вона мене бачить? Чи не страшно їй? Як вона сюди дійшла?"

Ворон піднявся в повітря, у нього збільшились крила і ними він закутав нявку. Вона кричала:

- Зачекай! Що ти робиш!?

Але ворон уже давно поглинув її і вони опинились, здається, в тій самій квітчастій хаті? Зразу було видно що час нещадний – і де тепер та тепла атмосфера рідного дому? Де розмальований посуд і свіже повітря? Куди це все подівалось? 

- Де дівся цей клятий птах? – подумала нявка.

- Я тут.

Вона подивилась перед себе і побачила дзеркало в кімнаті, якого раніше не помічала. В дзеркалі була вона. Було дивно побачити себе…в дзеркалі. Тобто не у річці, не в калабаньці, не в озері, а в дзеркалі. Біля себе вона побачила хлопця. Високий і весь в чорному одязі. Без сумніву, то душа ворона, яку відібрала собі Мара. А якже ж, хтось же має їй служити. Нявка знала це. Знала, що цей парубок колись був, можливо, як вона. Мріяв стати людиною, мріяв зустрічати сонце, мріяв мати душу, відчувати біль і страх. Мало хто це по-справжньому цінує. Хто з людей зараз цінує те, що може відчувати щось? Для всіх це буденщина, а для тих, хто це втратив – нездійснена мрія. 

- Цікаво, на якому моменті він здався і залишився тим, хто є. Без теперішнього і майбутнього. – думала собі нявка і дивилась на парубка.

У нього не було обличчя, тільки тіло. Там, де мали б бути очі, ніс і рот, було щось розмите і незрозуміле. Так, ніби хмари спустились і і відбрали у хлопця його красу, а віддали свою хмурність і безликість.

- У нас мало часу, нявко, але я хочу, щоб ти знала…Те, що ти зараз побачиш може бути для тебе дуже диким чи несправедливим.

- Я знаю. Мара здатна на це.

- Вона здатна на більше, ніж ти собі думаєш. Я теж колись прагнув повернутись у світ живих, щоб не стояти між двома світами.

- У який момент ти здався?

- Я не здавався. Я зробив помилку, яку можеш зробити ти.

- Про що ти говориш?

Вона повернулась, щоб побачити хлопця зблизька, але біля неї був тільки ворон. Парубок був тільки у дзеркалі. Він поставив свою чорну руку їй на плече.

- Не довіряй їй.

Нявка ще з дитинства все ставила під сумнів, тому ця порада здалась безглуздою. Це Марко таким був, вірив всьому про що писали в книжках, вірив всьому про що розповідали старші і не завжди йому вдавалось знайти підтвердження чиїхось слів, та це забирало в нього віри. Так само він вірив у те, що одного дня зустріне нявку.

- Чому нявку? Не русалку, не фею, не лісунку, а нявку?

- Аню, тобі розказували ту історію?

- Про ту, де хлопець закохався в нявку, а потім його не знайшли?

- Марку, таких історій море. Ти ж знаєш, що нявка обманює, аби тільки продовжити собі роки, забравши чужі. 

- Так, так, я знаю. А що, якщо це не так? А що буде, якщо вона також його полюбить? Що, якщо вона і не проти померти, аби тільки любити.

Аня не завжди розуміла те, що говорив Марко. Він літав у хмарах, а вона завжди опускала його на землю.

- Марку, скажеш, щоб твоя нявка знайшла мені якогось лісовика чи домовика. Думаю, ми будемо прекрасною парою. – пожартувала маленька Аня. 

Вона думала, що Марко, як завжди скаже, що вона дурненька, посміється і вони про це забудуть. Але він нічого не сказав. Тільки вдихнув на повні груди і відвів від Ані погляд в небо. 

- Хто зна, якби там не було...Все найкраще попереду.