18. Чия роль?

Аня обійняла свої коліна і почала плакати.

- Ні, я не повинна це робити…Потрібно взяти себе в руки, взяти себе в руки. Якщо я врятую Зосю, то я повернусь до бабусі, до Олі. Господи, що взагалі відбувається, вона ж мене обдурить і що тоді?

Хтось постукав в двері. Аня злякалась. Вона тільки тепер помітила, що надворі уже давно стемніло. Коли вона встала з ліжка, то у неї закрутилась голова.

- Чорт, сьогодні я ж нічого не їла і куди ж пішов цей день? На що? Цей час нещадний, – думала собі Аня, напевне знову та жіночка зі своїм чаєм і панськими манерами. 

Вона підійшла до дверей і потягнула за холодну ручку. Вона не встигла нічого сказати, як на неї накинувся хтось з обіймами. Та це ж Гордій. Він забрав білі пасма волосся з її обличчя, затримав погляд на її лиці і поцілував. Аня вся горіла від стиду і від страху, та все ж цілувала Гордія так сама щиро, як і він її. Гордій на неї дивився і любувався.

- Марта казала, що ти не їла нічого. Ти прихворіла, Марусю?

Аня мовчала і не відразу зрозуміла, що відбувається. Ось Гордій, за яким вона спостерігала. Вона бачила його на весіллі з чудової дівчиною, якою тепер є вона сама. Після короткою паузи мовчанки Аня сказала:

- Та ні, не хотілось. – після цих слів вона відчула легке бурчання в животі. 

І все ж вона зголодніла, але як вона зараз про це скаже? І як би вчинила Маруся? Вона ж нічого про неї не знає. Гордій не довго думав, а потім витяг яблуко з-за пазухи і подав Ані.

- Це тобі Зося передавала.

- Дякую. – вона усміхнулась і не знала, що говорити далі.

Про що взагалі говорять при першій зустрічі? Ну певна річ не цілуються в губи. Хоча, це ж далеко не перша зустріч Гордія і Маруся, але ж Гордій не знає, що це тепер не його рідна Маруся, а тільки нявка в її подобі. 

Аня почула чийсь голос позаду себе, він сказав їй:

- Ця роль точно не твоя.

Вона налякалась і подивилась на Гордія, ніби чекала його реакцію, та її не було, цей голос чує тільки вона сама і він дуже схожий на голос того хлопця в дзеркалі. У думках Ані пролунало:

- Та це ж він і є!

Голос відповів їй:

- А ти догадлива. Запитай його про маму.

Аня сіла ближче до Гордія на ліжко.

- Як там мама?

- Та як…Мучиться, чекає, коли батько вже помре.

- Та що ж ти таке кажеш Гордію? – їй ледь вдалось показати своє здивування і обурення.

Вона собі думала: «Воно й не дивно, він жорстока і страшна людина».

Гордій вздихнув, ляг на ліжко і відповів:

- Так ніби ти не знаєш…Батько п’є, як і пив раніше, але матір почала за це більше пектися. Боїться, що він підійматиме на неї руку, або чого гірше, може заподіяти лиха Зосі. Та я цьому не вірю, він завжди її дуже любив і любить, а коли п’є, то потім майже одразу засинає.

Аня думала: «Аякже, засинає, я бачила як він засинає…». Перед нею постали картини Марусі, яка захлиналась своєю кров’ю.

- Можливо тобі треба поговорити з ним.

- Так я тільки від них приїхав, Марусю. Навідував Зосю, я ж тобі казав це, забула?

Аня нічого не відповіла. Та й що ж було говорити.

- Ти напевне знову весь день провела з книжками, так, Марусю?

«От що за чортівня, Маруся любила читати…І ті всі книги в бібліотеці напевне її…»

- Ну так…Читала… - вона згадала, що так і не вибрала жодної книги.

- Я за тобою дуже сумував.

Голос ворона ще раз задзвенів у вухах:

- Скажи, що теж сумувала.

- Я теж сумувала…Я зараз прийду…

Ти куди? – здивувався Гордій.

Вона швидко встала і вийшла.

- Я зараз, зараз…

Коли вона вийшла, то глибоко вздихнула і заплющила очі. Вона оглянулась чи її ніхто не бачить і прошепотіла:

- Ну де ж ти є? – своїми очима вона шукала ворона.

Вона почула, як хтось наближається. 

«Ворон з мене жартує чи як?»

Кроки стали ближчими. Знову та служниця? І скільки їх в цьому домі?

- Доброї ночі, пані.

І справді служниця, тільки ця була набагато молодшою. 

"Що за чортівня з цими служницями, звідки їх понабиралось. Немає як спокійно крок ступити, вічно, ніби хтось спостерігає".

- Я тут.

- Вороне, ти?

Аня виглянула в шибку. Світло від свічки у маленькому коридорі залишало свій відбиток у вікні. Там і стояла тінь.

- Вороне... - Аня підійшла ближче до вікна і побачила уже знайому постать: худе тіло хлопця, який вдягнений в чорне і обличчя без будь-яких людських рис.

Аня поставила руку на вікно.

- Вона знає, що ти тут?

- Поки ні, але скоро дізнається. У нас мало часу, але інколи я зможу з'являтись і допомагати тобі.