2. Прентісстаун

Ми вибираємося з болота і йдемо взад до містечка, і світ цілий ніби чорно-сірий, хоч яке сонце в небі. Навіть Манчі вже геть нічо не говорить, коли ми йдемо взад через поля. Мій Шум кипить і булькає, як підливка в казані, аж мені приходиться стати аби трохи вспокоїтися.

Не існує такої речі як тиша. Не тут, не десь взагалі. Ні коли ти спиш, ні коли ти сам, вопше ніколи.

«Я Тодд Г’юїтт, — так я думав до себе, закривши очі. — Мені є дванацять років і дванацять місяців. Я живу в Прентісстауні, на Новому Світі. Я стану чоловіком рівно через місяць».

Це така фішка, якої мене Бен навчив, аби стишувати Шум. Тре’ закрити очі, і так спокійно чисто, як тіки можеш, сказати собі, хто ти є, бо якраз це найшвичче губиться в Шумі.

«Я Тодд Г’юїтт».

— Тодд Г’юїтт, — сам до себе мурмотить Манчі, стоячи біля мене.

Я глибоко вдихаю і відкриваю очі.

От хто я є. Я Тодд Г’юїтт.

Ми йдемо геть від болота і від ріки, піднімаємось на схил серед диких полів, невеличкий горб на південь від міста, де продовж цілого свого короткого і безкорисного існування стояла школа. Ше до того як я народився хлопців навчали їхні мами, просто дома, а коли лишилися тільки хлопці з чоловіками, ми просто собі сиділи перед відиками і вчили модулі, доки мер Прентісс не заборонив такі речі, бо вони «погано впливають на десипліну нашого розуму».

Шарите, в мера Прентісса є Точка Зору.

І так більше половини одного тупого року всі хлопці збиралися з сумнопиким паном Роялом і ниділи собі в одній будівлі осторонь основного Шуму містечка. Не то шоби це помагало. Дуже важко навчати чогось у кімнаті, де повно хлопчачого шуму, а дати якусь контрольну — цілком неможливо. Ти будеш списувати, навіть якшо не хочеш — а всі хочуть.

А тоді в один день мер Прентісс вирішив спалити всі книжки, всі до єдиної, навіть ті шо були в людських хатах, бо ясно, шо книжки так само погано впливали, добряк, котрий сам робив себе зляком, п’ючи віскі в класі, просто здався, і взяв ружжо, і закінчив із собою, і так закінчилася моя шкільна наука.

Решти Бен учив мене дома. Механіки, і куховарства, і латання одягу, і основ фермерства, та й таке. А ще багато всяких штук для виживання, типу мисливства, того, які фрукти можна їсти, як визначати кірунок за місяцями, як користуватися ножом і ружжом, як лічити зміїні укуси і як найліпше втишувати Шум.

Ше він пробував навчити мене читати і писати, але мер Прентісс одного ранку завітрив то в моїм Шумі, та й замкнув Бена на цілий тиждень, та й то був кінець мого книжництва, і так вийшло, шо з усьою іншою наукою, роботою на фермі, на якій треба було працювати кожний день, і просто виживанням, я так ніколи й не навчився нормально читати.

Але то таке. Всеодно ніхто в Прентісстауні не напише ніякої книжки.

Ми з Манчі проходимо попри школу і піднімаємся на ще один горб, і дивимся на північ, і онде воно — містечко під питанням. Бо від нього не так і багато лишилося. Один магазинчик, а було два. Один паб, а було два. Одна лікарня, одна тюрма, одна неробоча бензозаправочна станція, один великий будинок мера, одна поліцейська станція. Церква. Короткий шматок дороги проходить через центр, брукований, але ніколи з тих пір не ремонтований, і він майже зразу закінчується щебньом. Всі будинки такі всі з себе, знаєте, такі передмістяні, ніби ферми, ніби ферми, але декотрі дотепер ферми, декотрі стоять порожні, а декотрі навіть гірше, ніж порожні.

Та й отакий у нас Прентісстаун. Населеня в ньому 147 і меньшає, меньшає, меньшає. 146 чоловіків і один майже-чоловік.

Бен каже, шо колись були іньші поселеня, розкидані по цілому Новому Світу, шо всі кораблі приземлилися одночасно, за десять років до мого народженя, чи шось біля того, але коли почалася війна зі спеками, коли спеки випустили заразу, то всі інші поселеня знищилися, Прентісстаун так само майже знищився, а вцілів тільки через військові навички мера Прентісса, і хоть мер Прентісс — то просто страх божий, а не чоловік, ми йому завдячуємо бодай тим, шо дяка йому ми вопше вижили в цьому великому пустому безжіночому світі, в якім нема нічо доброго, в містечку на 146 чоловіків, яке з кожним наступним днем умирає трошки сильніше.

Бо деякі чоловіки не можуть це терпіти, ну так же? Вони закінчують себе, як пан Роял, а декотрі просто собі зникають, як ото пан Ґолт, наш старий сусіда, котрий колись мав овечу ферму, або пан Майкл, другий найкращий тесля, або пан Ван Вейк, котрий зник того самого дня, коли його син став чоловіком. Таке буває. Якшо твій цілий світ — то є одне Шумне місто без майбутнього, деколи з нього треба піти, навіть якшо йти нема куда.

Бо як я, майже-чоловік, придивляюся до цього містечка, я чую тих 146 чоловіків, котрі лишилися. Я чую кожного з цих паршивців. Їхній Шум тече вниз пагорбом ніби потопа яка котиться на мене, як вогонь, як монстер завбільшки з небеса котрий женеться на мене бо нема куди тікати.

Отак воно виглядає. Отак виглядає кожна хвилина кожного дня мого тупого вонючого житя у цьому тупому вонючому містечку. Не спішіть закривати вуха, це взагалі не помагає:

І це всьо просто слова, це голоси говорять і стогнуть і співають і плачуть. А ще картинки, картинки тоже є, вони швидко з’являються в голові, хоть як би сильно ти їх не хотів, картинки спогадів і фантазій і секретів і планів і брехонь, брехонь, брехонь. Бо в Шумі можна брехати, хоть навіть всі знають шо ти думаєш, можна заховати одне під другим, можна заховати на видному місці, треба просто не зосереджуватися на тій думці чи переконати себе шо правда протилежна до того, шо ти ховаєш, а тоді хто зможе в тому потопі розібратися, де дійсно вода, а де можна не намочитися?

Чоловіки брешуть, і собі вони брешуть найгірше зі всіх.

До речі, я ніколи, ясно, не бачив ні жінку, ні спекла. Я їх, звичайно, бачив на відиках, до того як відики стали незаконні, а ще я їх постійно бачу в Шумі чоловіків, бо про шо ще мають думати чоловіки, як не про секс і ворогів? Але в Шумі спеки більші та зліші, ніж на відиках, хіба ні? А в Шумних жінок світліше волосся і ширші ребра і на них меньше одягу і набагато вільніше поводяться ніж на відиках. Так шо треба пам’ятати, я би так сказав, це найважливіше — те, шо є в цім Шумі, то ще не є правда, Шум — це то шо чоловіки хочуть, аби було правдою, а між цими речима є різниця, і така велика, шо вона вас, бляха, може вбити, якшо не будете обережні.