3. Бен і Кілліан

— І де ж це тобою носило? — каже Кілліан, щойно ми з Манчі видніємося на стежці.

Він лежить на землі, запорпавшись у наш ядергенератор, той шо стоїть на дворі перед домом, ремонтує то, шо там поламалося цього місяця. Його руки всі в мастилі, його лице все в роздратувані, а його Шум бдзинить як божевільні бджоли, і я вже чую, як починаю злитися, а я ще навіть до дому по-люцьки не дійшов.

— Я збирав яблука для Бена на болотах, — кажу я.

— Треба роботу робити, а хлопчики десь собі граються, — він знову подивився на генератор. Щось усередині клацнуло, і він сказав: — А щоб йому!

— Я сказав, шо не грався, якшо ти не слухав! — сказав я, але скоріше крикнув. — Бен хотів яблук, то я йому й шукав тих дурних яблук!

— Ага, — сказав Кілліан, дивлячись на мене. — І де ж тоді ті яблука?

І ясне діло, шо в мене ніяких яблук нема? Я навіть не пам’ятаю, як кинув ту торбу, яку вже почав набирати, але ясне діло шо я її кинув, коли…

— Коли що? — каже Кілліан.

— А ти менше слухай! — кажу я.

Він зітхає своїм кілліанським зітхом і знов за рибу гроші:

— Не то шоб ми тобі давали багато роботи, Тодде…

А це брехня.

— Але ж ми не можемо самі керувати цілою фермою…

А це правда.

— І навіть якшо ти колись закінчиш зі своїми бавлянками, хоть такого й не буває…

Ще брехня, вони мене запрацьовують, ніби якогось раба.

— Ми все ще будемо товкти воду в ступі, хіба нє?

А це так само правда. Місто більше не може рости, воно може хіба зсихатися, а помочі нізвідки нема.

— Слухай, коли я до тебе говорю, — каже Кілліан.

— Лухай! — гавкає Манчі.

— Заткнися, — кажу я.

— Не говори так зі своїм псом, — каже Кілліан.

«Я говорив не з псом», — думаю я, так гучно і чисто, аби він почув.

Кілліан зирить на мене, а я зирю на нього, і так воно завжди і є, наш Шум дрежить від червоного, від галаматні і роздратування. З Кілліаном ніколи не було просто, ніколісіньки, Бен завжди був добрий, Кілліан завжди просто був, але всьо стає тільки гірше, адже блищає день, коли я нарешті маю стати чоловіком і мені більше не прийдеться слухати його лайно.

Кілліан заплющує очі і голосно видихає через ніс.

— Тодде… — починає він трохи тихішим голосом.

— Де Бен? — питаюся я.

Його лице трохи кам’яніє.

— Через тиждень починається окіт, Тодде.

А я просто кажу знову:

— Де Бен?

— Треба нагодувати вівці, загнати до кошари, а тоді я хочу, аби ти зремонтував браму на східному полі раз і назавжди, Тодде Г’юїтте. Я тебе вже двічі просив.

Я гойдаюся на п’ятах.

— Ну то як була твоя мандрівка на болото, Тодде?

А я відповідаю, роблячи голос як найсаркастичнішим:

— Ну, там всьо гарно і мило, Кілліане, дякую шо спитав.

— А ти бачив шось цікаве там на болоті, Тодде?

— Цікаво шо ти запитався, Кілліане, бо я точно бачив дешо цікаве, шо може на приклад пояснити, чого в мене розбита губа, хоть ти про це і не запитав, але це може почекати, поки вівці будуть ситі, а я зроблю той клятий паркан!

— Не пискуй, — каже Кілліан. — Я не маю часу на твої забавки. Іди роби з вівцями.

Я стискаю кулаки і видаю звук, який звучить як «аввгхгх», який підказує Кілліану, шо я вже просто не можу терпіти цю дурню ні секунди довше.

— Пішли, Манчі, — кажу я.

— Вівці, Тодде, — гукає Кілліан, коли я вже починаю йти геть. — Спочатку вівці!

— Добре, піду я до тих дурних вівців! — бурмочу я сам до себе.

Я йду геть швичче, кров стрибає, а Манчі казиться від ревіння мого Шуму.

— Вівці! — гавкає він. — Вівці, вівці, Тодде! Вівці, вівці, тихо, Тодде! Тихо, тихо на болоті, Тодде!

— Заткнися, Манчі, — кажу я.

— Шо це було? — каже Кілліан, і є в його голосі шось таке, шо ми обоє обертаємося.

Тепер він уже сидить біля генератора, вся його увага на нас, його Шум валить у нас, як лазер.

— Тихо, Кілліане, — гавкає Манчі.

— Що він має на увазі — «тихо»? — очі Кілліана і його Шум промацують мене всього.

— А тобі яке діло? — повертаюся я до нього. — Мені ще треба дурні вівці годувати.

— Тодде, зачекай, — гукає він за нами, але тоді шось у генераторі почина пищати, і він знову каже: — А щоб йому! — і мусить вертатися до роботи, хоть я відчуваю, як ціла купа знаків питання в його Шумі йде мені навздогін, бліднішаючи, коли я відхожу далі в наші поля.

— Шоб ти всрався, шоб ви там усі повсиралися, — думаю я, десь приблизно такими словами і ще гіршими, бредучи нашою фермою. Ми живемо десь за кілометер на північний схід від містечка і маємо вівці на одній половині ферми, а пшеницю на другій. З пшеницею тяжкіше, такшо її переважно доглядають Бен і Кілліан. Відколи я був досить дорослий аби бути вищим за вівцю, я доглядав якраз вівці. Я, а не ми з Манчі, хотя ще одним із брехливих вибачень про то, нашо він мені треба, була якраз байка про то, шо з нього мав би бути пастушачий пес, а ця частина плану з очевидних причин — ну тоїсь через його безпроглядну тупість — не спрацювала.

Я їх годую, і пою, і стрижу, і кочу, і навіть каструю, і навіть забиваю. Ми одні з трьох постачальників м’яса і шерсті в цілому містові, колись були одні з п’ятьох, а скоро будемо одні з двох, бо пан Марджорібенкс з дня на день помре від алкоголізму. Його отара перейде до нас. Чи, правильніше сказати, я переведу його отару до нас, як я зробив, коли дві зими тому зник пан Ґолт, а це значить — більше вбивати, більше каструвати, більше стригти, більше тримати в загонах, разом із приплодом, і шо, хтось мені хоть подякує? Ага, сто раз.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю, пробуючи притишити свій Шум трохи більше. — Я вже майже чоловік».

— Вівці! — кажуть вівці, коли я прохожу їхню загорожу, не зупиняючись. — Вівці! — кажуть вони, дивлячись, як я йду. — Вівці! Вівці!

— Вівці! — гавкає Манчі.

— Вівці! — відповідають йому вівці.

Вівцям навіть менше є шо сказати, ніж псам.

Я дослухався до Бенового шуму з‑за ферми і вислідив його в одному куті одного з пшеничних полів. Його вже засіяли, до врожаю ще багато місяців, так шо зараз коло пшениці не дуже є шо до роботи, хіба переконатися, шо всі генератори, ядертрактор і електромолотилки готові. Можна подумати, шо через це мені трохи помагають з вівцями, але це не так.