4. Не думай про це

Кілліан уже підбігає, але перше ніж він устигає шось нам сказати, Бен його уриває і каже:

— Не думай про це!

Бен повертається до мене.

— Ти теж не думай. Закрий її своїм Шумом. Заховай. Заховай так добре, як тільки можеш.

І він хапає мене за плечі, кажучи це, і стискає так міцно, шо моя кров розганяється навіть сильніше, ніж до цього.

— А шо таке? — кажу я.

— Ти йшов додому через містечко? — питає Кілліан.

— Ясне діло шо через містечко, — відрізаю я. — Як його ще в біса дістатись додому?

Всьо лице Кілліана напружується, але це його не вибісило те, шо я відрізав йому, воно напружується зі страху, страху, який я в його Шумі чую як крик. От за лайку вони на мене не кричать, і відцього всьо відчувається якось навіть гірше. Манчі вигавкує так, шо мало пельку собі не рве:

— Кілліане! Тихо! В біса! Тодде!

Але ніхто не морочиться тим, аби сказати йому заткнутися.

Кілліан дивиться на Бена.

— У нас нема вибору, треба робити це зараз.

— Я знаю, — каже Бен.

— А шо таке? — знову кажу я, вже типу голосно. — Шо робити зараз? — Я відвертаюся від Бена і дивлюся на них обидвох.

Бен і Кілліан знову перезираються, тоді знову дивляться на мене.

— Тобі треба поїхати з Прентісстауна, — каже Бен.

Мої очі переводяться з одного на іншого, але в їхній Шум не проникає нічого, крім простого переживання.

— Шо значить, мені треба поїхати з Прентісстауна? — кажу я. — У Новому Світі ж нема нічого, крім Прентісстауна.

І вони знову перезираються.

— Та перестаньте нарешті! — кажу я.

— Давай, — каже Кілліан. — Ми вже спакували твою сумку.

— Як це ви вже спакували мою сумку?

— У нас, мабуть, мало часу, — каже Кілліан до Бена.

— Він може податися за річкою, — каже Бен до Кілліана.

— Ти знаєш, що це означає, — каже Кілліан до Бена.

— Це ж не змінює плану, — каже Бен до Кілліана.

— ТА ЩО ЙОГО, БЛІН, ВІДБУВАЄТЬСЯ? — реву я, але ж я насправді не кажу «блін», хіба ні? Бо мені так здається, шо в цій ситуації здалося би міцніше слівце. — ЩО ЩЕ ЗА БЛІНСЬКИЙ ПЛАН?

Але вони досі не зляться.

Бен стишує голос і я бачу, як він пробує зробити свій Шум якимсь типу наказовим, а тоді каже:

— Дуже, надзвичайно важливо, аби ти ховав то, шо сталося на болоті, і не показував його в Шумі — наскільки можеш.

— Чого? Спеки повертаються, аби нас повбивати?

— Не думай про це! — відрізає Кілліан. — Закрий чимось, заховай глибоко і заглуши, аж поки не відійдеш від міста так далеко, шо тебе вже ніхто не почує. Давай, ходи!

І він повертається і рушає до хати, біжить, він реально біжить.

— Давай, Тодде, — каже Бен.

— Ні, поки мені хтось шось не пояснить.

— Буде тобі пояснення, — каже Бен, хапаючи мене за руку і тягнучи за собою. — Буде більше пояснення, ніж ти був хотів.

І в його голосі, коли він це каже, стіки смутку, шо я сам уже нічо не кажу, просто біжу за ним до хати, а Манчі на всьо горло гавкає десь ззаді нас.

Я чекаю, що поки ми добіжимо до хати…

Я не знаю, чого я чекаю. Шо з лісу вийде армія спеклів. Чи шеренга хлопців мера Прентісса з пушками в руках. Наша хата згорить. Я не знаю. З Шуму Бена і Кілліана багато не зрозумієш, а мої власні думки киплять ніби вулкан, а Манчі всьо гавкає і гавкає, так шо хто його знає, шо в цьому гамоті можна розібрати?

Але тута нікого нема. Хата, наша хата, саме така як і була, тихенька і фермерська. Кілліан вибиває задні двері, заходить до молитовні, яку ми не використовуємо, і починає зривати дошки з підлоги. Бен іде до комори і починає пакувати сухі продукти і фрукти у матер’яну торбу, тоді йде до туалету, бере там маленький медипак і його теж кладе в торбу.

А я просто стою собі як дятел і думаю, шо ж це за блінська дурня відбувається.

Я знаю, шо ти думаєш: як це я можу не знати, якшо кожен день, кожен день я чую кожну думку двох чоловіків, котрі заправляють у моїй хаті? Але в цьому й фішка. Шум це шум. Це гуркотіння, стукотіння, і зазвичай воно лише додається до величезної мішанки звуків, думок і картинок, а половину часу з нього взагалі неможливо шось дізнатися. В головах у чоловіків бардак, а Шум — це ніби живе втілення, лице цього бардака. У ньому і правда, і то, в шо вірять, і то, шо уявляють, і фантазують, і там сказано одне і цілком протилежне одночасно, і хоть правда там стопудово є, як можна сказати, шо правда, а шо ні, коли на тебе вивалюється все?

Шум — це людина без фільтрів, а коли немає фільтрів — то людина нагадує ходячий хаос.

— Я не піду, — кажу я, поки вони роблять собі свої діла. Вони не зважають. — Я не піду, — знову кажу я, а Бен проходить попри мене до молитовні та й починає помагати Кілліану знімати дошки.

Вони находять то, шо шукають, і Кілліан дістає звідти рюкзак — старенький, я вже думав, шо загубив його. Бен відкриває його, швидко передивляється, і я бачу всередині якісь свої лахи і шось схоже…

— Це книжка? — питаю я. — Її ж тре’ було спалити ще давним-давно.

Але вони ігнорують мене, і воздух ніби зупиняється коли Бен дістає книжку з рюкзака, Кілліан дивиться на неї, а я замічаю, шо то не зовсім книжка, шось типу як щоденник у гарній шкіряній обгортці, а коли Бен її пролистує, то видно, шо сторінки кремового кольору і всі списані від руки.

Бен закриває його ніби то шось важливе і загортає в пластикову торбу на всяк випадок і кладе мені до рюкзака.

Обоє повертаються до мене.

— Я нікуди не йду, — кажу я.

А тоді в передні двері стукають.

Яку секунду ніхто нічо не каже, всі просто застигають. Манчі багато шо хоче гавкнути, але нічо в нього не виходить, і десь може хвилина минає, поки він нарешті гавкає: «Двері!» , але Кілліан хапає його одною рукою за ошийник, а другою за морду, затикаючи йому рота. Ми всі дивимся одне на одного, думаючи, шо робити далі.

Тоді знову стукають, а крізь стіну чути голос:

— Я знаю, шо ви тут.