Обіцяна дону мафії

Розділ 12.

- Ну ж, ти чого така кисла?  - Софі смикнувши мене за руку змусила переставляти ноги швидше.  Я була не кисла.  Я була повністю втрачена і занурена у свої думки.  Тому що мені вистачило духу втекти в центр міста з подругою.  Влаштувати маленький протест Марко і показати, що я не готова слухати його у всьому. 

Молодість на те й молодість, щоб іноді здійснювати безрозсудні вчинки.  І кому як не нам, жителям півдня, властива якась безтурботність.  Особливо поки тобі все ще сімнадцять.  У мене залишалося більше декількох днів, щоб насолоджуватися своєю свободою.  І я не мала наміру витрачати цей час даремно. 

Хоча, з іншого боку, тепер я почала боятися кожного шереху в радіусі кілометра, тому що мені всюди ввижалося, що він за мною стежив. 

- Слухай, може ну його, той клуб?  - Я не була боягузкою, але спогади про те яким може бути Марко в гніві, змушували мене ще раз гарненько задуматися про те, що я збиралася зробити. 

Я машинально доторкнулася до свого волосся.  Напевно, це був найяскравіший урок, який він мені надав.  Той випадок врізався в мою пам'ять, немов чорнило врізається в шкіру.  Став свого роду умовним наглядачем за моїми вчинками. 

Так, за два роки волосся відросло нижче плечей.  Але від цього я його стала ненавидіти ще більше.  Кожен раз, коли я дивилася в дзеркало, я згадувала у що може вилитися мій непослух. 

Як я тільки не бунтувала, намагаючись позбутися від цього почуття.  Робила дикі стрижки.  Голила, вибривала, зістригала.  Раз на місяць змінювала колір волосся.  Знебарвила й експериментувала, експериментувала, експериментувала.  Здавалося, не було ще жодного відтінку, який би я на собі не спробувала. 

Після того я ще ніколи не робила вчинків, які могли його розгнівати.  Не скоювала ... до сьогоднішнього дня. 

Сьогодні я змила ніжно рожевий відтінок, перетворившись в юну фатальну блондинку.  Так мене назвала Софі.  Поки я, своєю чергою виношувала план підфарбуватися в яскраво червоний колір в день свого весілля.  Маленький, але протест.  Тими зусиллями, які мені були ще підвладні. 

- Ей, ні, подруга, так справа не піде!  - Софі, різко загальмувавши, подивилася на мене ображеним поглядом, - ти ж мені пообіцяла!  Подивися, - в цей момент вона почала крутитися, - я скільки часу провела біля дзеркала, щоб ти мене ось так от бортанула у самого клубу? 

- Я просто боюся, що Марко ... 

Побачивши, як Софі закотила очі до неба, я засміялася.  Аж надто смішно у неї це виходило. 

На відміну від мене, з певних причин Софі Марко не боялася.  Та й з чого б це,  подруга була простим дівчиськом, яке про справи мафії чула тільки з новинних хронік і завжди вважала, що там згущували фарби.  Батьки виховували дівчину в рожевому світі, при цьому забезпечивши їй повну безпеку. 

Що було вкрай дивно, враховуючи, що її батько був хірургом, який латав хлопців з різних сімей.  Моєї в тому числі.  Ось тільки дівчині я цього не розповідала.  Не було сенсу ділитися подібними знаннями.  Хоч у когось з мого оточення, але має залишитися здорове і життєрадісне сприйняття цього зачорнілого світу. 

- Слухай, ну таке відчуття, що вас не насильно одружують, а що твій Марко жити без не може і прям з розуму сходить.  Здалася ти йому?  Він про тебе тільки в день весілля і згадає!  - Я знала, що Софі подобався Марко. Тому іноді жартома сумнівалася в її адекватності.  І той факт, що хлопець не передумав зі мною одружитися її розчарував.  Вона навіть не намагалася цього приховати. 

А я щиро не розуміла того, що такого вона в ньому знайшла. Крім зовнішності там не було нічого привабливого.  І то, рівно до того часу, поки не пізнати його ближче.  Він був жорстокою самозакоханою людиною, яка хотіла всіма керувати й робила це без особливих зусиль. 

Марко подобалося смикати за ниточки й робити з людей маріонеток.  Змушувати виконувати тільки те, що потрібно було йому.  У нього були важелі тиску на всіх, і це мене лякало з кожним разом все більше і більше. 

- Ти прекрасно знаєш як Марко вміє карати, і я не палаю бажанням потрапити під його гарячу руку, - саме в цю секунду я пошкодувала про те, що взагалі зважилася втекти з дому. 

На скільки це був дурний і необдуманий вчинок до мене дійшло моментально, як тільки я побачила машину Марко.  Величезний позашляховик був припаркований біля того клубу, в який ми як раз-таки збиралися йти з подругою. 

Його складно було не помітити.  Його складно було не впізнати.  Він впадав в очі й різко контрастував з більшістю битих малолітражок, що належали жителям Неаполя. 

Громіздкий і неповороткий, він справляв оманливе враження, як і його власник.  Він був хижий, гордовитий і плювати хотів на всіх інших. 

Мої ноги наче вросли в підлогу, а все тіло замерзло.  Я не могла помилятися.  Ось вона - розплата за непослух.  Я проклинала сама себе і свою дурну рішучість йому протистояти. 

Ось тільки як на цей раз він зміг прорахувати все наперед? 



Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська

Відредаговано: 20.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись