Глава 4

Всередину клубу мене пропускають без проблем. Охоронець лише переконується в тому, що в мене немає із собою заборонених препаратів, і вказує шлях.

У нічних клубах я бувала часто. Переважно після навчання ми збиралися цілою компанією й відпочивали. Після заміжжя подруг помітно поменшало, залишилася тільки Настя, але вона не любила такого роду розваги, та й зараз би не погодилася поїхати зі мною. Я набираю Мілену, боячись, що вона не відповість, але коли чую її веселий сміх, заспокоююся:

— Ти вже приїхала? Зорієнтуй мене, де ти.

— Тільки увійшла.

— Стій там, я зараз буду.

Я зупиняюся біля входу й дивлюся на натовп відвідувачів. Навіть у таку ранню годину тут уже достатньо людей. Нічне життя бурхливе, а я втрачаю себе вдома, готую вечері й удаю, що в нас ідилія в сім’ї, хоча насправді мій чоловік пів року зраджує мені з іншою.

— Лєрка?

До мене прямує ефектна блондинка, одягнена за останнім писком моди. У її руках дорогий шкіряний клатч, на шиї ланцюжок із білого золота з кулоном, всіяним діамантами. У вухах сережки до комплекту. Вона підходить ближче, обіймає мене, притискаючи до себе, і видає:

— Ні краплі не змінилася. Усе така ж сексі!

Поруч із нею я почуваюся ніяково. На мені сукня з тогорічної колекції. Вдома є значно кращі, але всі вони пасують жінкам за тридцять, а не молодим розведеним дівчатам, як я.

— Не звертай уваги на плаття, — безтурботно махаю рукою. — Я тільки повернулася з Парижа, а там загубили мій багаж. Вдома нічого вечірнього не знайшлося, уявляєш?

Мілена знизує плечима і, схопивши мене під руку, веде до ВІП-залу.

— Там усі наші. І вони шоковані, дізнавшись, що ти теж будеш. Давненько ж ми не бачилися. Ти так затихла. Чоловік не відпускає?

— Я розлучена.

— Та ти що! — вона зупиняється, намагаючись перетравити інформацію. — Жах. Ти коли заміж виходила, я була впевнена, що вже за рік ти будеш няньчити бебіка.

— Не склалося.

— Воно й на краще. З нами зате побачишся.

Я бубоню ага й разом із нею проштовхуюся крізь натовп. Всупереч сумнівам, мене приймають добре. Дівчата раді мене бачити, обіймають, запитують як справи й чому я так довго з ними не бачилася. Доводиться вигадувати, що переживала важке розлучення й кілька місяців мене взагалі не було в країні.

— Слухай, а ти довчилась? — запитує Руслана. — Ти як пішла на заочку, так і все.

— Звісно, — киваю. — Диплом я отримала.

— А зараз що? Чим займаєшся?

Відповісти я не встигаю, тому що в цю мить дзвонить мій телефон. Я перепрошую й кажу, що мені терміново потрібно відповісти. Насправді слухавку я брати не збираюся, просто не знаю, що відповідати на запитання, які раптом посипалися на мене. Я залишаю ВІП-кімнату і прямую в туалет, дорогою скидаючи виклик. У дамській кімнаті дивлюся на себе в дзеркало й нервово позираю на телефон, який вібрує вже вдруге. Ігор. На годиннику дев’ята, він тільки приїхав додому. Рано. Найчастіше ближче до опівночі з’являвся.

Після п’ятого дзвінка вирішую все ж відповісти. У нього купа зв’язків у поліції, мало що, раптом він вирішить, що я втекла й подасть у розшук.

— Ти де шляєшся? — гарчить у слухавку.

Я відразу хочу вимкнутися й викинути телефон, піти з цього клубу, куди очі дивляться, й насправді втекти від нього до самого розлучення. Щоб не бачити його насмішку й перевагу, написану на обличчі. І щоб не чути цих слів.

— Яка тобі різниця, Ігорю? Я вільна жінка.

— Ти моя дружина! — він підвищує голос, чого раніше собі практично не дозволяв.

— У твоїх інтересах виправити це непорозуміння якомога швидше, тому що я повернуся додому тоді, коли захочу.

Скидаю виклик і вимикаю телефон. Відчуваю себе сильною й незалежною, та й виглядаю так, але правда зовсім інша. Я пригнічена й розбита, зраджена коханою людиною й не знаю, як бути далі.

Всупереч бажанню залишити телефон на раковині, я забираю його із собою і виходжу з дамської кімнати. Іду в наш ВІП, зупиняюся, поправляю волосся і, начепивши широку усмішку на обличчя, заходжу всередину.

— А ось і…

Договорити я не встигаю, тому що варто мені зайти, як я опиняюся притиснутою до стіни поруч із дверима. Наполегливі чоловічі руки блукають моїм тілом, гаряче дихання обпалює шкіру, а колюча щетина дряпає губи, коли чоловік безцеремонно вривається в мій рот. Я задихаюся від його натиску, від дикої пристрасті й нестримності, у яку потрапляю.

Як же давно я не відчувала нічого подібного!

І, звісно, тут немає жодних дівчат. Ми самі. У непроглядній темряві. Його руки хазяйновито досліджують моє тіло, губи катують рот, а запаморочливий запах забивається в ніздрі. Найжахливіше, що я його не відштовхую, жадібно відповідаю на поцілунки, хапаюся за плечі, тому що ноги підкошуються.

Я приходжу до тями лише тоді, коли розумію, до чого все йде, слабо штовхаю його в плечі, але чоловік ніби й не відчуває цього. Ще б пак! Він — справжня гора м’язів. Високий, широкоплечий, під долоньками я відчуваю пружну твердість, обмацую широкі руки, шию, спину. Він величезний, але водночас не перекачаний і на ньому не тріщить сорочка по швах.