Обіцяю бути твоєю

Глава 15

Богдан приводить мене в невелику, але стильну й затишну кав’ярню. Ми займаємо столик біля вікна на другому поверсі, звідки відкривається краєвид на ранкове місто. Туман, що з’явився зранку, тільки починає розсіюватися, тому більша частина будівель до середини вкрита сірим серпанком.

— Що будеш?

— Американо з молоком, — відповідаю, не замислюючись.

Їсти не хочу. Я якось не звикла снідати. Ігорю готувала з вечора і вранці тільки розігрівала. Мій же сніданок починався о дванадцятій, якщо не пізніше.

Богдан здивований, чекає, що додам у замовлення і їжу, але я лише хитаю головою. Хочу чашку гарячої кави з молоком і дивитися у вікно. Мені здається, я б просиділа так весь день, настільки тут тихо й затишно, а краєвид яки-и-и-ий.

— Мені подвійний еспресо й два круасани із шоколадом.

Офіціант йде, а Богдан мовчить, дозволяючи мені насолодитися краєвидом. Відволікаюся тільки коли приносять замовлення. Виявляється, другий шоколадний круасан був для мене. Мимоволі усміхаюся. Ігор би не замовляв. Не хочеш їсти — то й не треба. А Богдан ось… піклується.

— Їж давай, — киває на тарілку й усміхається. — Тут дуже смачно, і я впевнений, що ти любиш шоколад.

Я не хочу, але половину з’їдаю, запивати випічку кавою й знову повертаю погляд до вікна. Мене туди магнітом тягне.

— Богдане? — високий жіночий голос відволікає мене від краєвиду міста й змушує здригнутися. Слухати його вкрай неприємно, але дівчина, яка підійшла до нас, здається, і не збирається йти.

— Привіт, Каріно, — відповідає Богдан.

Він не заводить із нею розмову, з чого я роблю висновок, що вона йому нецікава. Проте вона не йде. Поправляє граційним королівським рухом копицю білявого волосся й усміхається йому. Повертає руку на згин ліктя, де в неї лежить сумка з останньої колекції.

— Як твої справи?

Мене вона ніби не помічає. Хоча я розумію, що вона тільки вдає. Думає, якщо не розмовляти зі мною й навіть не дивитися, я містичним чином розчинюся, і Богдан запропонує їй сісти за столик?

Чомусь стає смішно.

Я відвертаюсь до вікна, щоб приховати усмішку.

— Нормально. Ось, познайомся, це Валерія.

Я змушена все ж поглянути на її ідеальне обличчя. Пластичний хірург постарався на славу: високі вилиці, рівний симетричний ніс, правильно розташовані повіки й пухкі губи. Навіть підборіддя, й те, як мені здається, висічене до ідеальності: ні тобі ямочок, ні горбків, рівна, гладка, як потинькована стіна, шкіра. І усміхається вона якось ненатурально. Зате простягає мені долоню й вимовляє:

— Приємно познайомитися.

— І мені, — квапливо відповідаю, щоб не здаватися неввічливою.

Вона миттю втрачає до мене інтерес. Знову повертається до Богдана.

— Як бізнес?

Цього разу я ховаю усмішку за чашкою. Бізнес? Готова посперечатися, вона не знає навіть чим конкретно він займається. Проте чудово розуміє, що в нього є гроші, а вона має гарний вигляд. А ось супутниця в нього так собі. За її мірками, на слабку трієчку.

— Добре все. Торгівля йде повним ходом, попит на запчастини зростає, ми замовляємо нові й нові постачання. Доходи зростають.

— Я зникла тоді, ти пробач, — вона виглядає винною, навіть губи копилить й погляд вниз опускає. — Може... зустрінемося?

— Не може, Каріно, але дякую за пояснення. У мене ось стосунки нові, — він дивиться на мене. — Удачі тобі.

Дівчина ще деякий час тупцює на місці, але потім, видавши незначущу усмішку, йде. Стукіт її підборів стихає лише коли вона доходить до сходів.

— Вона твоя…

— Колишня дружина, — ошелешує одкровенням.

— О-о-о-у-у-у, — тягну, не знаючи, що сказати.

Вдається сформулювати запитання тільки після ретельних роздумів:

— Ти був одруженим?

Він сміється. Хитає головою й ставить запитання:

— Ти уявляєш мене одруженим з нею?

— Я не припускала, що ви навіть знайомі. Розповіси?

— Про неї? — він знизує плечима. — Вона мене в клубі продинамила. На дні народження в друга. Прийшла з якоюсь подругою, шукала розваги на вечір. Ми вирішили провести його разом, але не склалося. Вона мене, можна сказати, продинамила. Знайшла гаманець товстіше і чоловіка рішучішого.

— Вона явно шкодує, — помічаю, згадуючи, якою розгубленою й винуватою вона виглядала.

— Можливо, — байдуже вимовляє Богдан. — Мені якось байдуже. Я їй нічого не обіцяв, другого шансу в неї однаково не буде.

— Через мене? — повертаю тону розслабленість і грайливість.

— Через тебе, — вимовляє серйозно.

— Ти не подумай, що я ревную, просто…

— Тобі можна ревнувати. Я ось уже, — басить. — До колишнього твого, наприклад. Йому від тебе щось потрібно?

— Покора. І щоб у скандали не влазила, тому що він балотуватиметься. Ти даремно його приклав. Ігор так цього не залишить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше