Глава 9

Я думала, що гірше бути вже не може. Але навіть у цьому стані здивувалася, перш ніж відчути на додаток до всього напад паніки. Я думала, мені допоможуть, а натрапила на якогось психа, хворого збоченця, який…

— Рот розтули! — гаркає він так, що на очі навертаються сльози, і стискає мою щелепу, намагаючись розімкнути її силою.

— Не треба, — мугикаю, тремтячи всім тілом.

— Гей, — чую зовсім поруч, навіть відчуваю гаряче дихання на своєму обличчі. — Подивися на мене, — розімкнувши повіки, зустрічаюся з темною безоднею, більше нічого не бачачи довкола. Це не погляд — це магніт, що затягує в нескінченну прірву болю та самотності. — Я нічого поганого тобі не зроблю. Ми втрачаємо дорогоцінний час, розумієш? Відкрий. Рот, — повторює повільно, з розстановкою, шукаючи в моїх очах розуміння.

Я здаюсь. Нехай робить, що хоче. Відкриваю рот. Він одразу натискає на нижню щелепу, змушуючи мене розтулити рота ширше, і вставляє туди два пальці. Мугикаю від жахливого відчуття, намагаюся відштовхнути його руку, ухилитися. Але він жорстко зафіксував мою голову, тримаючи за волосся і стискаючи долонею щелепу, поки його пальці штовхаються ще глибше, зачіпаючи чутливий піднебінний язичок.

І тільки коли мій шлунок скручує спазмом, він прибирає від мого обличчя руку за кілька секунд до того, як мене вивертає назовні. Саме в цю мить, коли мій шлунок охоче повертає випадково випиту для мене отруту, я починаю чітко розуміти й усвідомлювати те, що відбувається.

Я ненормальна панікерка, тому що подумала, що цей хлопець вирішив скористатися моїм станом і увіпхати мені в рот зовсім не пальці. А виявилося, він додумався до того, на що мені відразу розуму забракло: спровокувати блювоту й очистити шлунок. А ще мені стає страшенно ніяково, тому що зовсім незнайомий хлопець бачить мене в такому стані. Мені самій гидко, а він ще і притримує мене, щоб я не впала у власну блювоту, і тримає моє волосся.

Спазми припиняються різко. Ледве мій шлунок очистився, перед очима прояснюється, всі симптоми отруєння минають, залишається тільки дика слабкість і тремтіння у всьому тілі. А за ними повертається біль. Я сиджу в страшенно незручному для мене положенні, широко розставивши ноги, і ще вчепившись обома долонями в руку хлопця, якою він притримує мене, обхопивши трохи вище грудей.

Я не наважуюсь подивитися йому в обличчя. Мені неймовірно соромно, що йому довелося стати свідком такої бридкої картини.

— Легше?

Дочекавшись мого невпевненого кивка, хлопець, підхопивши мене під пахви, ривком ставить на ноги. Зойкнувши від болю, настільки різко й несподівано це сталося, наступної секунди з полегшенням видихаю, уткнувшись чолом у його плече. Так набагато краще, ніж сидіти на холодній землі в незручному положенні. Тільки стояти самостійно я не можу, почуваюся ганчірковою лялькою.

Зітхнувши, хлопець перехоплює мене однією рукою і, обійнявши за талію, веде назад у дім. А я не можу. Я не піду туди. Від самої думки, що треба повернутися в задушливе, галасливе приміщення, знову підкочується нудота.

— Ні, — упираюся, хитаю головою, з жахом дивлячись на вхідні двері.

Він зупиняється. Притуливши мене спиною до стіни, притримує за талію двома руками. А я нарешті наважуюсь підняти на нього погляд, щоб сказати дякую і…

Мені насилу вдається стримати паніку й не закричати, не відштовхнути його. Це той самий Клім. Хлопець, який переплутав мене зі своєю померлою дівчиною. Хлопець, навколо якого ходять легенди, який навіює жах і водночас зводить половину дівчат в універі з розуму. Стоїть і пропалює мене пронизливим поглядом.

І саме він мене врятував. Так, зараз я розумію, що від самого факту випитого спиртного трохи згодом після вживання ліків я б не померла. Але я могла захлинутися власною блювотою, могла заробити запалення легень, валяючись на холодній землі в самій сукні невідомо скільки, або мене міг помітити хтось такий, хто справді не погребував би зробити те, про що я спочатку подумала, скориставшись моїм беззахисним станом.

А я була певна, що ми більше не зіткнемося. Не так близько, принаймні. Перетнутися в їдальні або коридорі універу я не беру до уваги. А що як це він мені підмішав у сік спиртне? Хоча, яка йому від цього користь? Та й не знав він, що мені категорично не можна пити. Знали про це лише друзі, та й то не факт, що це зробили вони. Хто завгодно міг знайти сік і зробити собі нехитрий коктейль, а я з необережності випила.

— Постояти кілька хвилин зможеш? — запитує беземоційним тоном.

Дивлюсь у його очі й не можу зрозуміти, що там відбувається в нього всередині. Він не схожий на людину, яка кидатиметься на допомогу нужденному. Та мені взагалі здається, що якби тут когось ґвалтували чи вбивали, він би пройшов повз і навіть не обернувся.

Навіщо допоміг мені?

Тому що я схожа на неї?

Ні, мені не потрібні такі привілеї. Я не хочу бути чиєюсь тінню, заміною, блідою копією. Навряд чи вона була нікчемною калікою з вадами в голові.

Він чекає на відповідь, а я не знаю, як вчинити. Відповісти «так» та втекти? Ну-ну, далеко я втечу. Відповісти «ні» й ось так і далі стояти поряд із ним, ледь не втиснутою його тілом у стіну? Ну ні, для мене це занадто.

Поки думаю, встигаю кивнути, хитнути головою, знову кивнути.