Обіцяю кохати завжди

Глава 18

Решта дня минає спокійно, але мій ранок починається з головного болю та страху. Мені відчайдушно хочеться сподіватися, що Іра на цьому заспокоїться, не буде мене більше чіпати, адже я нічого поганого їй не зробила. Але надії руйнуються вмить, тільки-но я заходжу в аудиторію й чую кинуте на мою адресу «потвора», а ледве повертаюсь на голос, бачу презирливі посмішки на обличчях Іри та Юлі. Сьогодні вони сидять разом, а ось Андрія нема.

Накоїв справ і сховався чекати, поки тут без нього все вляжеться? Чи захворів? Більше цікавитися його справами я не збираюся. Боляче, коли ти відкриваєшся людині, а вона завдає удару в спину, нехай і неусвідомлено. Не думаю, що він розповів про мене Ірі з метою, щоб у неї був привід насміхатися з мене. Ось тільки причина вже не має значення. То була моя таємниця, не його, й Андрій не мав права нікому про неї розповідати.

Що ближче до великої перерви, тим більше посилюється тривожне передчуття. Намагаюся його придушити. Поруч Таня, підтримує мене. Двійнята теж кивають підбадьорливо. Вони дівча м’які, добрі, відкриті, намагаються допомогти. Але навряд чи Іра прислухається до їхніх прохань — а я бачила, як вони підходили до Іри й просили не чіпати мене. Але мені приємно, що я не одна. У мене є подруги, які готові мене підтримати в скрутну хвилину.

А ось Гліб і Семен якось злилися одразу, вирішивши не втручатися. Іру вони не підтримують, але й мені допомагати не поспішають. Решта ж групи вибрала роль спостерігачів. Зі старостою та її найкращою подругою вони сваритися не горять бажанням, ось що я розумію.

Я виходжу на обід трохи пізніше, щоб уникнути зіткнення з Ірою. Коли заходимо з дівчатами до їдальні, вона і справді вже сидить за столом і я з полегшенням видихаю. Сподіваюся, вона від мене відчепиться.

Взявши їжу, з тацею йду до столу, плануючи обійти Іру якнайдалі. Таня щойно зайняла своє місце, сестри ніяк не можуть визначитися з вибором та стоять біля роздачі. Коли підходжу, помічаю, що Іра повернулася до мене, направивши на мене телефон. Вона знімає мене? Навіщо, питається?

— Зараз прикол буде, — посміхається, дивлячись то на мене, то на телефон.

Я дивлюсь на всі боки, намагаючись зрозуміти, звідки йде небезпека й що вона вже замислила. Крім неї з телефоном у руці абсолютно нічого підозрілого. Юля їсть, Гнат втикає у свій мобільний, Таня каже, щоб Іра сховала телефон і не робила дурниць. Усі решта студентів у їдальні теж зайняті кожен своїми справами: хто вже влаштувався на свої місця й обідає, хто їжу набирає.

Шкода, що для студентів їдальня окрема й тут не буває викладачів. У цьому університеті суворе розмежування між педагогами та студентами, щоб уникнути контактів поза навчальним процесом у межах стін закладу, та скандалів, пов’язаних із цим. Якби було інакше, може, тоді такі, як Іра, не дозволяли б собі подібного, як коли вона вчора вивернула на мене їжу, а сьогодні знімає незрозуміло навіщо. Мабуть, щоб роздивитися, наскільки моя хода незграбна, як я намагаюся приховати кульгавість і посміятися знову?

Схоже, Іра і справді мене провокує, дезорієнтує — у цьому і вся каверза. Нічого підозрілого більше не помічаю. Чіпляюсь поглядом за Кліма. Він, як завжди, на своєму місці з друзями. Тільки цього разу особливо пильно свердлить мене своїми темними очима. Відразу відвертаюсь і натикаюся на здивований погляд Тані. Вона дивиться на мене, на Кліма, знову на мене, в подиву скинувши брови.

Я роблю останні кілька кроків до столу, ніяково усміхаючись Тані. Адже він їй подобається, але між мною і Клімом нічого немає й у неї немає причин ображатися й ревнувати.

Не доходжу.

Сама не розумію, як так виходить: зачепившись за щось на рівному місці, лечу на підлогу, не встигнувши ні руки виставити, ні якось пом’якшити падіння. Таця з рук вилітає і з гуркотом летить далі — це останнє, що я бачу, перш ніж темніє в очах. Приклалася підборіддям — розумію за кілька секунд, відчувши дикий біль. А за ним і біль у колінах, що спалахом особливо гостро віддає в ліву роздроблену ногу.

— Яка незграбна, — чую смішок позаду й раптово чітко усвідомлюю причину свого падіння: Юля підставила мені підніжку.

— Популярність тобі забезпечена, — злісно хихикає Іра. — Щоправда, вельми сумнівна.

Намагаюся підвестися, чую, що двійнята хочуть мені допомогти, але Іра з Юлею їх просто не пускають, налякавши й гаркнувши, щоб не сміли втручатися, якщо не хочуть опинитися на моєму місці.

Ніхто не поспішає на допомогу. Невже всі так бояться цих двох ненормальних? Або їм просто приносить задоволення бачити чужий біль? А я і встати не можу відразу. Тіло не слухається, боляче. Долоні теж пече вогнем. Схлипнувши, абияк спираюсь на руки, коли чую над головою:

— Тримайся за мене, — і чиїсь руки, підхопивши мене під пахви, обережно підіймають моє немічне тіло і ставлять на ноги.

А навколо запанувала мертва тиша.

Підхопивши мене однією рукою під попу до того, як ноги встигли підкоситися від болю, Клім акуратно піднімає мене й несе до вікна. Мої руки опиняються в нього на плечі. Ноги бовтаються, але мені цієї миті стає добре навіть усупереч болю від падіння. З якоюсь насолодою, паростками стервозності, які раптом прокинулися в мені, спостерігаю за витягнутими в подиву пиками студентів, які витріщаються на те, як «бездушний» і «неприступний» Клім несе від них мене — «убогу» і «страшну».

— Не забилася? — запитує Клім, посадивши мене на підвіконня. Підіймаю розчесані руки. Він також дивиться на них. Пече. Вдарилася. Але зізнаватися не хочу. — Треба обробити, — додає, підхопивши мої долоні з тильного боку й оцінюючи ступінь пошкодження.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше