Розділ 2. Байдужість

БАЙДУЖІСТЬ

«Найбільший гріх стосовно ближнього – не ненависть, а байдужість; ось істинна вершина нелюдськості».

Бернард Шоу

Стрімкі сірі гори огортав туман… Біля печери, що була утворена ущелиною в скелі, стояла чорна постать. Тутешній вітер зовсім не зіпсував ідеально вкладеної зачіски на голові у чоловіка. Та й був він одягнений у класичний костюм, що було дуже недоречним в горах. Але це його анітрохи не хвилювало, як і низька температура повітря. До того ж, було дуже дивним той факт, як він забрався сюди без спорядження. І те, що він зовсім не забруднив ані костюм, ані туфлі на його ногах, начищені до блиску.

Із ущелини, огорненої тінню та туманом, виплила ще одна особа. Світла постать жінки, одягненої в довгу сріблясту сукню із легким напівпрозорим шлейфом. Здавалося, вона не йшла, а плила в повітрі, не торкаючись ногами землі. Вона мала дуже бліду шкіру, а біляве волосся із рівним проділом посередині чудово вписувалося у її «білий стиль». У тумані жінка здавалася напівпрозорою…

– Ну і довго ж я чека-ала… – протягнула вона мелодійним голосом, який пронісся глухою луною уздовж гір.

– Примарро, – чоловік галантно взяв руку жінки й поцілував її.

– То це ти відкрив печать?

– Так, я.

– Чого ж так довго? – вона лагідно усміхнулася.

– Бачиш, печать накладали усі, а знімав її я один. І щоб ти знала, без дозволу Сенату, тому…

– Так мене не офіційно визволили? – жінка спершу здивовано вигнула брову, а тоді заусміхалася. – А це мені вже подобається… чим же я на це заслужила?

– Мені потрібна твоя допомога.

– Ха! З якого це дива мені допомагати Сенату Верховних?

– Ні, не Сенату. Мені потрібна твоя допомога. Пам’ятай, я визволив тебе без їхнього дозволу. Я пішов проти правил. Я не бажаю співпрацювати з Сенатом і не вважаю їхні дії правильними…

– І як же Верховні дозволили бути в Сенаті такому щуру? – лукаво вишкірилася жінка.

– Вони не знають, хто там щур. Хоча вже запідозрили, що щось іде не так… тому потрібно завершити справу швидко.

– І що ж тобі від мене треба?

– Забери на той світ одну людину.

Примарра одразу не відповіла. Вона пильно дивилася на чоловіка блідо-блакитними очима, немов намагаючись зрозуміти його замисли.

– Хочеш, щоб я провела людину через межу?

– Саме так. Ту людину, з якою я не можу справитися довгий час. Я не можу, розумієш? Тут допомогти зможеш лише ти, Марро…

Жінка лагідно усміхнулася.

– Ти могутній дух. Тобі підвладно ходити між світами… саме твоя допомога мені конче потрібна. Я не пожалів цілого року свого часу, щоб звільнити тебе. Я пішов проти Сенату на це. В обмін на моє прохання – ти будеш знову вільною.

Марра засміялася. Її дзвінкий голос знову пролетів поміж скель, мов подих вітру.

– Гаразд, – лагідно мовила вона. – Вводь мене у курс справи.

***

Зараз понад усе Марті хотілося спати. Цілу ніч вона копирсалася у переліку працівників центру досліджень, та якимось чином тому триклятому Володимиру Семеновичу вдалося вилучити звідти всю інформацію про нього. І як Марта зараз не намагалася вийти на його слід… Безрезультатно.

Вона відчувала, що обов’язково має з ним зустрітися. І вирішити всі їхні проблеми. Без зайвих людей. Нікому не завдаючи проблем. А якщо й виявиться хтось раптом поряд – Марта це спокійно переживе. Вона була готовою до зустрічі з Володимиром Семеновичем…

Але він, видно, зустрічі не прагнув. Він взагалі неначе пропав зі світу цього! Зникнув без сліду.

І в Марти було лихе відчуття, що він щось планує. Ну, не просто ж він ховається у тіні! Шукає, можливо, нових спільників по типу Джесіки… і це Марту ще більше насторожувало. Не можна було допустити, щоб він зміцнів за цей час. Треба було його знайти зараз, не гаючи часу!..

– Марто Гаврилюк!

Дівчина стрепенулася, зрозумівши, що безсоромно схилилася на плече Лори й стулила повіки. Прямо на уроці спеціалізації.

– Мені здається, я не давала завдання спати, – холодно промовила пані Аліса, покриваючи інієм усе всередині Марти. – Чи ти вже виконала завдання?

– Ні. Пробачте…

– Наступного разу зніматиму бали при оцінці. Працюй.

Марта неохоче повернулася до виконання завдань. Дрімати на уроці пані Аліси – справді не найкраще рішення, принаймні тому, що вона своїм холодним поглядом може заморозити тебе зсередини. Добре, що ОЗ у неї хоч не кріокінез, а то б морозила у буквальному сенсі…

– Цього року ви їдете в Академію, – промовила раптом пані Аліса посеред уроку, коли всі працювали. Зазвичай вона такого не робила без потреби. – І навчатимуть вас там інші вчителі. Можливо, методи там дещо інші… але прошу – не осоромтеся там.

Видно все було серйозно. Але чому це там методи навчання інші? Невже вони йдуть не за тією самою методикою, що і вони?