Розділ 3. Коли не буде пізно...

КОЛИ НЕ БУДЕ ПІЗНО…

«Хороші часи сьогодні — сумні думки завтра».

Боб Марлі

Була глибока ніч, коли Макс прокинувся від чиїхось тихих кроків у вітальні. Ледь чутні кроки, а він прокинувся від такого тихого звуку… Усі сусіди спокійно посопували носами й бачили десятий сон.

Заснути знову Макс ніяк не міг. У горлі пересохло.

Обережно прочинивши двері кімнати, він увійшов у вітальню. І одразу ж наступив на обгортку від якогось батончика – у глухій тиші пронеслося гучне «кре-ек». Макс завмер.

Із кухні дрібними кроками вибігла Лілі – уся бліда й розпатлана.

– Ти чого не спиш? – прошепотіла вона.

– Це у тебе треба було спитати… взагалі, я через тебе прокинувся.

– Пробач, що розбудила. Я намагалася тихо… на відміну від тебе, – вона скептично глянула на обгортку під моїми ногами.

Який ідіот залишив це на підлозі? Макс зітхнув і відправив обгортку до смітника.

– То що? Чому ходиш тут серед ночі? – він обернувся до сестри.

Та відповіла не одразу. Зараз вона виглядала й поводилася зовсім не так, як удень. Вона була заспана і… стривожена? Чи чимось спантеличена? Її біляве волосся хоч і було розпатлане, але зберегло ідеальний рівний проділ посередині. Це було природнім, передалося від матері. Вона також була такою ж білявою, блакитноокою… чим старшою ставала Лілі, тим більше вона ставала схожою на свою маму.

– Не дивися на мене так, – промовила дівчина, ховаючи погляд.

– Як – так? – Макс зацікавлено примружився.

– Сам розумієш. Мені весь час здається, що ти намагаєшся вбачити у мені… матір.

Макс не стримався й пирснув зо сміху.

– Лілі, я й так її в тобі бачу, – промовив він, щиро усміхаючись. – Точною її копією стаєш.

– Ні… я зовсім на неї не схожа.

Ці слова пролунали з її вуст якось сумно.

– Її найбільше нагадуєш ти, – Лілі нарешті підвела погляд. – Такий же добрий, м’який характер… іноді навіть ті ж самі слова. І дії. Спостерігаючи за тобою, я завжди думаю, що саме так би вчинила мама… ось.

– Думаю, ти перебільшуєш. Можливо, через її втрату ти все більше і більше знаходиш її в мені…

– Так само, як і ти в мені.

Макс лагідно усміхнувся й поклав руку сестрі на плече.

– Можливо. І саме тому ти так намагаєшся мене вберегти від усього?

– Вберегти? Так…

– Лілі. Не треба.

– Чому?.. Ти мій єдиний-єдиний брат… якщо я втрачу ще й тебе, якщо і тебе не буде поряд… хто ж тоді мені допоможе?

Макс зітхнув. Лілі була занепокоєна. Увесь цей час.

– Тобі наснився страшний сон?

Дівчина похитала головою.

– Ні… я не могла заснути.

– Увесь час. Що ж ти робила?

– Думала… одна думка усе не дає мені покою. Хоча, ні. Таких думок безліч. Від них я не можу стулити повік. Увесь час боюся…

– Чого? Чого ти боїшся?

– Втратити. Боюся знову тебе втратити… і тепер назавжди.

Макс подумав, що це сталося після експедиції на острів. Тоді він не одного разу втратив у халепу.

– Пробач, якщо змушував тебе не раз за себе так хвилюватися, – мовив він і пригорнув Лілі до себе. – Але надалі прошу… не приймай рішення за мене, які на твою думку будуть кращими.

– Що?

– Я ціную твою переживання і тому обіцяю – буду обережним.

Лілі залишилася стояти сама посеред вітальні. Геть розгублена.

Десь із-за хмар визирнув сріблястий місяць і, зазирнувши до вікна, наповнив її містичними барвами. Лілі прибрала з обличчя пасмо білявого волосся. У цій аурі вона виглядала мов справжній привид – уся біла, у нічній сорочці того ж кольору, розпатлана… та ще й блідувата шкіра сюди чудово вписувалася.

Все ж, вона була дуже схожою на маму, подумав Макс, уже засинаючи у своєму ліжку.

***

У бібліотеці сиділо троє – Марта, Лора і Павлик. Останній вмить підскочив з місця, глянувши на годинник.

– Про тренування забув, – пробурмотів він, починаючи поспішно складати свої речі. – Треба бігти.

– Удачі, – ліниво протягнула Лора і з шелестом перегорнула сторінку.

Павлик належав до Жовтої команди, як і Марта колись. Але вона покинула тренування, хоча Левик просив її залишитися. Тепер він став капітаном команди, адже Сем випустився. Та Марта не могла там залишатися… принаймні тому, що довелося б ще довше терпіти косі погляди Лілі. Навряд чи вони тепер добре співпрацювали б у команді.

Інші там залишилися. І навіть Іра перейшла до Жовтої команди, хоча раніше належала до суперників. Мабуть, це через її теперішні тісні зв’язки з Ратмиром. Вона наразі добре вписалася до компанії…