Розділ 4. Дар, який не можна зрозуміти

ДАР, ЯКИЙ НЕ МОЖНА ЗРОЗУМІТИ

«Де вмирає надія, там виникає порожнеча».

Леонардо да Вінчі

Одним із плюсів професора Жори було те, що він міг дати необмежену кількість часу на творчі завдання, якщо того вимагав його настрій. А настрій його був особливо гарним у похмурі дні, коли «дощик наповнював повітря витонченими мелодійними звуками», «сонячне проміння дрібно розсіювалося по світу крізь ці важкі й прекрасні хмари»… і так далі в подібному напрямку.

А одним із мінусів професора Жори було те, що він полюбляв давати дивакуваті творчі завдання. Марта не могла б виконати їх навіть на необмежену кількість часу…

Тож, єдиним предметом, з яким Марта не могла досі змиритися, було мистецтво.

– Сьогодні ми знову повернемося до образотворчого мистецтва, – говорив професор Жора, не відриваючи свого далекого й замисленого погляду від грозової хмари, що наближалася невпинними темпами. – Не дарма саме образ і творчість складають цей вид мистецтва. Ми будемо зображувати образ. А саме, як ви бачите свою ОЗ.

Ну ось. Чергове ідіотське завдання. Марта ніяк не могла зобразити на папері образ своєї ОЗ (а в неї їх було ще й дві!), хоч на це була необмежена кількість часу. Вона цілу пару просиділа перед чистим аркушем, проклинаючи олівці, фарби, пензлики та інші художні приладдя, які ніяк не могли стати їй у пригоді. Особлива здібність – це щось таке, яке неможливо передати на папір! Як воно виглядає? Як таке можна намалювати?..

І Марта дивувалася, дивлячись, як більшість учнів працюють. Пів години дівчина споглядала, як малює Лора. Щось типу… голови й мозку? І все це світилося у Лори фіолетовими барвами.

– Я так бачу, – відповіла Лора на мовчазний погляд Марти. – Хоча, це не зовсім те, що я хотіла зобразити… Суггестія полягає в тому, щоб бачити чужі думки й навіювати свої, але як можна намалювати думку?

– Ти ж їх бачиш. Думки.

– Я «бачу» їх так само, як і свої. От, будь ласка, як виглядають зараз твої думки? Як ти їх бачиш?

Це було риторичним питанням, мабуть. Марта подумала й намалювала олівцем на папері плутаницю, яку зазвичай використовують для позначення «каші в голові».

– Щось таке.

Лора глянула й усміхнулася.

Загалом, до кінця дня Марта мала би благополучно забути про це дивакувате завдання, але щось пішло не так. Їй спокою не давало те, що вона не може уявити, як виглядають її ОЗ.

Хлорокінез – ще добре. Можна щось вигадати. А от як зобразити яснобачення? Сяйливу кульку? Людину з «третім оком»? Це буде зовсім не те… зовсім. Марта навіть намагалася щось намалювати вдома, та кожен малюнок опинявся зібганим у смітнику. Що б вона не намагалася намалювати, усе було не так. Навіть близько не схожим до її здібності.

– Не можу повірити, що ти так через це переймаєшся, – прокоментувала Лора, спостерігаючи за творчими муками Марти. – Намалюй вже що-небудь і здай…

– Та й справді…

Марті все одно було байдуже на те мистецтво. Вона ніколи серйозно до цього предмета не ставилася та й, як сказано раніше, не могла досі його прийняти. Не розуміла вона мистецтва.

І все ж, аркуш паперу залишився лежати на столі чистим. Поглядаючи на нього в сотий раз, Марта зрозуміла, що він її дратує, тому сховала його в шухляду.

***

– Я звісно, все розумію, але скоро закінчується грудень, – професор Жора якось з жалем глянув на Марту. – Рейтинг будуть виставляти. І до того ж, ти єдина, хто досі не здав цю роботу…

Марта зітхнула. Минув місяць… і за місяць вона так і не змогла намалювати своєї ОЗ. Навіть на якусь нісенітницю не спромоглася. Тобто вона могла що-небудь намалювати й здати, але відчувала… ні, вона не могла. Ця думка їй самій спокою не давала, було відчуття невиконаного боргу.

– Я не знаю, що намалювати, – ледве спромоглася вичавити Марта.

– Те, що відчуваєш. Послухай, треба до кінця рейтингу здати…

– Гаразд.

Тоді вона намалює те, що відчуває.

– Я готова зараз здати роботу, – Марта дістала аркуш паперу. – Ось.

Професор Жора саркастично глянув на пустий аркуш.

– Що ти цим хочеш сказати?

– Я ніяк не бачу свою здібність, – холодно відказала Марта. – І нічого не відчуваю. Тому – ось.

Вона поклала пустий білий аркуш на стіл і рвучко пішла геть. Це все, на що вона спромоглася. За цілий місяць старань і спроб вийшло це. Пустота. Ніщо. І Марта вже була знайома з цим виміром, вона навіть змогла там побувати. І була впевнена, зараз те ж саме діється в її душі.

Скоро вона поїде додому. Зимові канікули. Новий рік. А після цього – одразу в аеропорт. Приблизно так само було… і на другому курсі. Але тоді Марта летіла в Лондон на посвячення, а тепер у Францію на навчання по обміну, принаймні так думають її батьки. Насправді ж це буде дослідження, вивчення таємниць обдарованих, розкриття нового світу…

Та крім цього на нас чекатиме ще низка урочистих заходів. Без цього, як виявилося, ніяк. Їм треба буде взяти участь у традиційному Примарному балі, хоча Марта сподівалася відмовитися. Але пані Аліса сказала, що це неможливо. Для Академії це традиція, а вони, як гості, муситимуть дотримуватися правил. І взагалі, для них це має бути честь…