Обдаровані. На межі

Розділ 7. Приїзд

ПРИЇЗД

«Подруга вміє чути навіть невисловлене».

Марк Леві

– Алло? Лілі, ти де? Сміття вже викинула, усе добре? Ага. Гаразд, повертайся.

Макс поклав телефон на стіл. Лілі як пішла на вулицю, щоб сміття винести… так і не повернулася, хоча минуло майже пів години. Каже – задумалася, на сніг задивилася… замерзне ще, не дай Боже.

Коли Лілі повернулася, то більше нічого не говорила. Мовчки пішла в кімнату, вмостилася на ліжку клубочком. Макса це трохи схвилювало.

– Ти недобре себе почуваєш? – запитав він.

У дитинстві, коли Лілі було погано, то вона просто лягала на ліжко, нічого не кажучи. Це було помітно, бо вона зазвичай активна, голосна…

– Спати хочу, – пробурмотіла Лілі.

Макс вирішив її більше не чіпати, залишив кімнату. Можливо, у неї голова болить.

***

Коли вони прибули до високої споруди, що нагадувала стародавній замок побудований у готичному стилі, була просто жахлива погода. Вітер затягував заметілі, великі лапаті шматки снігу миготіли перед очима, а єдине, що вирізнялося серед цієї хуртовини – темний силует Академії, яка у цю темну пору видавалася лиховісним маєтком Дракули.

– Ще би грім і блискавку сюди, то я повірила б, що опинилася у фільму жахів, – ледве розчула Марта голос Лори.

Така погода почалася не так і давно, десь за годину їзди автобусом від аеропорту. Чудом пощастило, що до цього була нормальна погода й рейс не відклали. А тепер залишалося лише дістатися однієї з веж, де проживають учні…

Через таку заметіль Марта ледве бачила, куди й за ким іти. Слів пані Аліси, яка вела четвертий курс, майже не було чути – звуки губилися у повітрі й долинали до вух лише короткими уривками.

Як виявилося ще під кінець грудня, у Францію на навчання зможуть поїхати не всі, а лише ті, хто у рейтингу зміг пробитися у групи А й В. Оце так «невеличкий» сюрприз був… Учні з груп «С», звісно ж, обурилися, але їм сказали, що ще рано засмучуватися, адже до Університету також приїдуть учні з цієї Академії (обмін, все ж таки), а їм допомагати тут теж треба комусь. Тому студенти, які не змогли здобути кращих академічних досягнень, залишаються тут.

«У Францію їдуть лише кращі, а тут залишається нижчий сорт», – ось, як можна було ще розшифрувати слова пані Аліси на зібранні усього четвертого курсу. Звісно, вона прямо так не казала, але Лора чомусь була впевнена, що саме це пані Аліса й мала на увазі.

Крім того, і так багато учнів поїхали – третій, четвертий і п’ятий курс, по дві групи (з двадцяти чоловік) у кожному! А з учителів поїхало лиш троє – пані Аліса, що мала наглядати за четвертим курсом, професор Нік, що дивився за третьокурсниками, а також сам директор, Віталій Панда, що мав представляти нас, делегатів з України, а за одно наглядав за п’ятикурсниками. Хоча, вони були найстаршими, тому на думку директора, вони й самі могли справитися… адже у Містера Панди було й так достатньо клопотів.

Пані Галина, на превеликий жаль, не їхала. Вона залишилася в Україні й виконувала обов’язки директора за його відсутності у Коледжі й Університеті. Але жінка сказала Марті, що тут неподалік перебуває Домінік Бенуа (відомий ще як голова Ради Ясновидців), тому якщо потрібна буде допомога – можна звернутися до нього. До того ж, він не рідко навідується в Академію, сам же там навчався раніше…

Нарешті вони дісталися найближчої вежі. Шлях був таким довгим і важким… Марта вже мріяла про те, як стягне із себе цей важкий одяг, взуття, відігріється біля батареї…

– Нам не сюди, – почула вона голос директора і ледь не застогнала.

Він повів їх далі. Студенти пробивалися крізь заметіль, ледве перечували ноги у снігу, Марта аж подумала, чи випадково вони не прибули в Антарктиду замість Франції.

Нарешті житлова вежа привітала їх своїм теплом. Вони опинилися у круглій отепленій залі, по-різдвяному прикрашеній та з приємною атмосферою. До них, засніжених та із замерлими червоними щоками й носами, одразу підбігла дівчина, видно, учениця Академії.

– Вітаю, вітаю, – забелькотіла вона спершу французькою, а тоді англійською. – Раді вас бачити. Зараз я покличу вчителів, а поки розміщайтеся тут, зігрівайтеся.

Лора спантеличено дивилася то на Містера Панду, то на дівчину, то на Марта.

– Що вона сказала? – прошепотіла вона Марті.

Якщо згадати, то Лора не надто добре володіє англійською. А оскільки французи говорили ще з акцентом, відмінним від українського… хоча, Марта помітила, що дівчина дуже гарно говорила англійською. Неначе часто бувала в Англії.

– Марто, поясни… – Лора засмикала її за рукав. – Ти ж усе зрозуміла, так?

– Угу. Просто чекаємо тут, доки ця дівчина покличе когось. Гріємося. Ходімо, присядемо на диван, доки усі місця не зайняли.

І це було правильним рішенням, адже втомлені з дороги студенти одразу почали займати місця на м’яких червоних диванах. Як же було приємно тут вмоститися після холодної дороги крізь сніг і вітер…

– Аж руки заніміли, – Лора почала розминати долоні, які у теплій кімнаті почали прогріватися.

Згодом у дуже теплому одязі стало спекотно, тож Марта розстебнула куртку й зняла шарф.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше