Розділ 17. Лілі

ЛІЛІ

«Сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб вчитися танцювати під дощем»

Вівіан Грін

Йому було шість, а їй – п’ять. Вона ще навіть в школу не ходила, а Макс якраз пішов у перший клас… тому спогади туманні.

Але мати запам’яталася їм доброю та лагідною… спогади, що пов’язані з нею, були лише приємними. Вона була мов сонце. І дивлячись на її фото, що стояло у рамці удома, згадувався лише хороший образ чогось ніжного й теплого. Звісно, якщо людини вже давно немає на світі, важко пригадати її погані сторони.

Та можливо, того поганого у ній і справді було зовсім мало. Для них вона – матір, найдорожче, що є у світі.

Сніжанна Марченко, як і її чоловік, Дмитро Марченко, працювала у одній фірмі, де час від часу потрібно було виїжджати за кордон для співпраці з іноземними працівниками. І одного разу літак, у якому Сніжанна поверталася додому, потрапив у аварію і розбився. Там ніхто не вижив, усі загинули. У тому числі, і мати Макса та Лілі.

Сніжанна мала майже таку ж зовнішність, як і Лілі, тільки очі були сірого кольору. Добра й ввічлива, просто прекрасна людина… незамінна працівниця фірми, найкраща дружина та чудова мати, про яку можна лише мріяти. І на жаль, така людина, що є одна на мільйон, загинула досить молодою.

Ті важкі часи минули. З тим, що вона загинула, довелося змиритися і продовжити жити далі, оберігаючи одне одного. Тому сестра для Макса була найдорожчою… як і він для Лілі. Батько піклувався за обома дітьми разом зі своєю двоюрідною сестрою, що не мала власної сім’ї і практично замінила дітям матір на весь подальший час.

Саме так Макс усе й розповів Марті. І та, на жаль, нічого особливого у цій історії для себе не відкрила, такого, що могло б якось допомогти Лілі…

– Скажи, – після невеликої паузи промовив Макс, – що конкретно ти бачила у снах? Я маю на увазі те, що стосувалося Лілі…

– Вони усі були різні. І нічого конкретного. А цей образ жінки… він з’являвся лише раз.

– Тобто…

– Тобто, я не впевнена, що це взагалі якось причетне до смерті Лілі. Але я намагаюся вхопитися за все, що можу…

– Якщо чесно, останнім часом Лілі дивно себе поводить. Завмирає, дивиться в одну точку… здригається від раптових звуків.

– А якщо ще взяти до уваги той випадок, коли вона намагалася «вийти» у вікно…

– Коли це таке трапилося?!

– А ти не знав? – Марта здивовано вигнула брову. – Цікаво… я думала, тобі хтось розповість. Лора одного разу прокинулася від того, що Лілі прочинила вікно й от-от в нього не вистрибнула. Потім казала, неначе їй щось привиділося…

– Вона ніколи уві сні не ходила, – хлопець набурмосився. – Чого ж ти раніше не розповіла?

Та й справді – чому? Може, тому що вони досить рідко бачилися? А остання їхня зустріч ще до балу… була не надто приємною.

– Кажеш, привиділося… – він замислено підвів погляд угору. – І ти бачила щось типу привида нашої матері, коли вибігла на дах, так? І уві сні бачила його…

– Так. Саме уві сні про смерть Лілі.

Здавалося, Макс стискався щоразу, коли чув словосполучення «смерть Лілі». А для Марти вони вже лунали спокійно й звично, як скажімо… гаразд, тут потрібне словосполучення підібрати буде важко.

– Не хочеш у Лілі розпитати про це? – запропонував Макс.

– Жартуєш? – Марта саркастично пирхнула. – Ми вже з нею більше року не розмовляємо. І ти хочеш, щоб я у неї про щось розпитала. Може, потім їй і про її долю розповісти?

– Ні, не треба…

– Може, сам розпитаєш? Ти ж брат її, як не крути.

– Це так, але… мені здається, мені вона не розповість.

– Чому ж це?

– Ви з нею чимось схожі. Вона побоїться зі мною поділитися хвилюваннями чи дивними видіннями, вирішить з усім впоратися сама.

– Тоді ж чому, цікаво, вона має відкритися мені?

– Не знаю… ви ж подругами були все таки.

– Були, Максе, були. На жаль, тепер вона мене ненавидить. А якщо я розповім їй ще про те, що передбачила смерть, то вона скоріше покінчить самогубством з горя без допомоги всяких привидів чи інших містичних сил.

– Може, вона вирішить вижити, на зло твоїм передбаченням?

– Ха-ха, як смішно, – Марта закотила очі, а тоді втомлено зітхнула й упала на ліжко. – Боже, якби ж я знала, як мені вчинити правильно…

– Так ти ж ясновидиця. Візьми й… передбач.

– От знаєш, так і зроблю. Тільки йди вже додому. Скоро сусідки з балу повернуться… та й пізно вже якось.

– Тоді добраніч.

– Навзаєм…

Коли у кімнаті запанувала тиша, Марта зібралася з думками й створила у повітрі три знаки – сонце, свідомість та око (останнє для того, щоб бачити нитку долі). Таким чином увійшовши у стан яснобачення, не встаючи з ліжка, вона опинилася серед сплетіння доль. Цього разу вона хотіла перевірити свою долю…