Розділ 1. Загадковий світ

ЗАГАДКОВИЙ СВІТ

«Життя — це не ті дні, що пройшли, а ті — що запам'ятались».

Габріель Гарсіа Маркес

Від роздумів Марту відволік тихий сміх Лілі. Вона щось дивилася у телефоні. Невже смішні відео з котиками?

– Що ти там дивишся? – першою встигла поцікавитися Лора, яку білявка відволікала від роботи.

– Та от… фотографії, – Лілі знову захіхікала. – Це ще з літа. Минулого… пам’ятаєш, ми у тебе на дачі тоді зустрілися?

– Це перед експедицією на острів? – пригадала Лора.

Марта напружила пам’ять. Було таке. Тоді Лора змусила Левика готувати сніданок, натягнувши на нього рожевий фартушок. Ото метушня була… а Лілі ще й усе на камеру зафіксувала.

– Дай глянути, – підскочила Лора. – Ей, я тут розмита вийшла!

– Твоя вина, що ти весь час бігала, – пирхнула Лілі. – Марто, глянь! Пам’ятаєш це?

– Аякже, – посміхнулася та.

Скільки всього сталося після того… І на загубленому острові побували, а тоді ще й в Академії. От лише останній рік видався вельми неспокійним. Але Марта не збиралася зараз занурюватися у негативні спогади. Добре, що зараз усе добре.

Навіть краще, ніж могло бути. Зараз Марта планувала організувати свою власну експедицію… по світах.

Із ходу останніх подій виявилося вкрай багато дивних речей. Насправді, крім їхнього світу, існувало ще п’ять суміжних світів. Лілі побувала на межі і тепер була фактично наполовину примарою. Вона може читати пусті аркуші паперу (на перший погляд), а ще за бажанням розсіюватися у пил і проходити крізь тонкі щілиночки… але то їй ще важко дається. Тимофій, батько Лори, казав, що так трапилося через те, що її тіло було одного разу зруйноване Примаррою. А Лорин батько, до речі, виявився неабиякою людиною, а з самого світу Долі. Від нього донька теж чимало дізналася і переказала Лілі та Марті.

А от Лілі на додачу до всього отримала подарунок від матері зі світу духів – Куб світів. Він дозволяв вільно пересуватися між світами за бажанням Лілі. І лише їй, знову тому, що вона наполовину примара.

Загалом, зібравши усю інформацію докупи, Марта визначила дещо. Таємниць та загадок стало ще більше, ніж до цього.

І тому вони просто повинні організувати дослідницьку експедицію, щоб виявити якомога більше! Для цього потрібно буде звернутися до професора Чернікова, директора Національної дослідницької групи від Центру досліджень. Якщо він дасть згоду, можна буде збирати групу. Але справа у тому, що Марта ще не стала повноцінним членом Центру досліджень… Це, звісно, тепер можна буде владнати. Коли вони здадуть свою дослідницьку роботу, проведену в Академії, можна буде стати молодшим співробітником. А тоді можна буде й організувати експедицію, і набрати у неї членів.

Звісно, людей набрати буде не проблема. Охочих прямо море – усі друзі Марти. Коли вона їм розповіла усі ті подробиці, у них просто очі загорілися (хоча у Лори палають яскравіше).

– Тут я якось геть малою виглядаю, – долинув голос Лори.

Вони досі розглядали фото. Та й справді… це скільки часу вже відтоді минуло? Півтора роки так точно. А ще трохи – і буде два.

– Ми тоді лиш починали свою кар’єру дослідників, – зітхнула Лілі.

– І ось, до чого докотилися, – Лора кивнула на свій стіл. – Ще трохи, і я розшифрую ту дивну книгу.

– З пісочним годинником?

– Ага… ото радості буде в Павлика. Він коли ще зачув перших два слова, так дивувався. І дуже зацікавився.

– А ти нам не давала і глянути, що там далі розшифрувала, – гмикнула Марта.

– Я ж казала, що не впевнена, що розгадала усе правильно! Там такий шифр, що слово може мати кілька знаків. Я коли розшифрую до кінця, складу їх в логічне речення і тоді скажу.

– Ну-ну.

Хоч і спочатку Лора не хотіла нічого розповідати, але тоді Марта вмовила її. Дівчина погодилася сказати перше речення, яке вона розшифрувала. «Боги існують».

– Можливо, це в переносному сенсі… – подумала тоді Марта.

– А може, і ні, – Лора спохмурніла. – Я ж кажу: я могла усе не правильно зрозуміти…

– А я впевнений, що правильно! – того разу заявив Павлик.

Вони знову втрьох зібралися у бібліотеці. Залишилася звичка. Марті було зручно тут писати свою роботу, робити домашку… а ці двоє, схоже, насолоджувалися проведення часу разом. Бо вони більше балакали на різні теми, аніж щось робити. Та Марта не нарікала… часом ці теми їхніх розмов були навіть дуже цікаві.

– Можливо, не таких «богів» мав на увазі автор, як їх уявляють люди, – мовив Павло. – А те, що чимось подібне до них. Люди із надприродними силами… чи навіть ті, хто пишуть Долю. Цілком може бути, хіба ні?

– Та ні, їм до богів далеко, – пирснула Лора. – Мій батько, приміром, цілком нормальна людина, нічим не походить на якихось богів…

– Але ж вони пишуть нашу долю. Дізнавшись таке, автор цілком міг сприйняти їх за таких-собі богів. От і вирішив так написати.

– Може бути і таке… – Лора трохи подумала і додала: – Але якщо він наклав такий сильний знак сюди, до того ж, книгу далі може читати лише дух, що побував на межі, було б дивно, якщо він сприйняв письменників Долі за «богів». Цілком логічно, що він знав про них і їхні здібності. І можливо, навіть знав про те, що трапилося багато років тому…