Розділ 13. (Не)написана доля

(НЕ)НАПИСАНА ДОЛЯ

«Песиміст бачить труднощі при кожній нагоді, а оптиміст бачить в кожній труднощі можливість».

Вінстон Черчилль.

Усе наше життя складається із випадковостей. Усе, що відбувається – всього лише низка випадкових подій…

І тому наше майбутнє – вельми хитка річ. І чим далі намагаєшся зазирнути – тим усе більше й більше розгалужень.

Кожна подія має безліч ймовірностей, а після того наше життя розгалужується на два варіанти. Можливо, десь далеко є паралельний всесвіт, де все розвивалося абсолютно інакше, де ми – абсолютно інша людина…

Усе це, можна подумати, фантастичні теорії. Але ж ніхто не знає, як є насправді.

І не дізнаємося, доки самі не зіткнемося з подібним…

А що, як наше майбутнє уже давним давно передбачене долею? А що, як не існує ніяких інших варіантів подій? Усе відбуватиметься так, як мало відбутися. І ніяких розгалужень. Адже по факту, так воно і є: ми проживаємо лише одне життя, ніяких інших варіантів ми не бачимо. То чи логічно час від часу думати: «А все ж могло бути інакше»?

Чи могло бути те «інакше»? Чи мало наше життя якісь інші варіанти? Якби у минулому змінилася якась деталь, майбутнє могло б кардинально змінитися… але справа у тому, що не може бути ніякого якби! Те, що відбулося, уже відбулося – цього ніяк не зміниш. І всім це достеменно відомо.

Але ж чому тоді вважається, що наше майбутнє має безліч варіантів? Чи таки не має, а все наше майбутнє – це вже заздалегідь прописаний сценарій?..

Чи мають тоді місце усі переживання щодо майбутнього, якщо усе й так буде, як буде? Незалежно від нас.

А ось і ні, не буде.

Наше майбутнє завжди залежить від нас. І від дрібниць довкола. Бо будь-яка дрібниця може змінити усе.

Хай і виглядає, що те, що сталося – не змінити, але у нас завжди є шанс змінити своє майбутнє. Навіть коли здається, що усе вже вирішено, не бійся взяти все у свої руки. Чи ми пустимо все на самотік, чи візьмемо усе у свої руки – майбутнє буде різне, воно розгалузиться на два шляхи, на два окремих виміри…

Інакше не було би тих безліч ниток ймовірностей у виміри долі, які бачить Марта. Інакше не було б тисячі різних варіантів майбутнього, які вона зараз переглядала, поринувши у роздуми. Хоча варто було поспішати, адже час тут тече зовсім по-іншому. А Макс же чекає «ззовні».

Час від часу Марту брали сумніви – а чи не даремно вона це робить? Якщо є письменники долі, чому б їм просто не зробити «довго-і-щасливо» для їхнього життя, без усієї цієї мороки? Якщо є ті, хто вже пишуть їхню долю, то який сенс від Марти, від цих різноймовірних варіантів, від цього передбачення майбутнього?!

Якщо усе й так передбачено Долею…

Ні, мабуть, не все так просто. Марта уже мала би здогадатися. Якщо її нитка життя досі не змінила стрімко рух, отже, усе ще нічого серйозного не сталося. Нічого поганого, але й нічого хорошого.

Точно не все так просто. Інакше б письменники долі, їхні союзники, уже б давно віднайшли їх, або хоча б дали підказку. А так…

Але чому ж тоді, якщо їхня доля уже написала, Марта бачить стільки ймовірностей розвитку подій? Невже написане у книзі може змінюватися? Хоча навряд. Скоріше…

Марта хитнула головою. Не час зараз теорії вибудовувати. Варто поспішити і дізнатися, яке ж майбутнє для них з Максом найбільш прийнятне. Так… варто знайти якусь ниточку, де уся команда зібрана разом, від цього і можна буде відштовхнутися.

Лілі, Левик, Лора… Павлик, Ратмир та Ірина, а поряд Макс, ну, і сама Марта. І ще кілька незнайомих людей поряд. Гаразд, тут усі на місці – можна глянути, що ж має відбутися на шляху до цієї «картинки». Звісно, ниток було кілька, Марта вхопилася за найяснішу.

Перед очима лиш мигнуло кілька кадрів.

А тоді Марту стрімко витягнуло назовні.

***

На Лілі чекало переміщення за переміщенням. Вона як навіжена переміщалася то у світ Простору, то назад у світ Долі, але на кілька десятків метрів далі, ніж була до цього. Вона не знала, куди вона прямувала, вона просто хотіла вибратися вже із цього набридливого лісу.

На мить Лілі зупинилася. Все ж, Куб забирав багато енергії.

У світі Простору вона потрапляла у найрізноманітніші місця, які тільки спадали на думку. Хоча найчастіше це чомусь була знайома кімната в гуртожитку.

«Ще трішки. Вийду хоч до якоїсь цивілізації… так, вперед. Треба пришвидшуватися, Лев та Ірина ж чекають…»

Якщо ще чекають. Може, варто було б зараз за ними повернутися і забрати хоч сюди? Щоб не наражати на небезпеку.

«Але я все ще не знаю, чи безпечне це місце. Там хоч можна сховатися надійно, а тут… Ні, таки виберуся з лісу – тоді повернуся за ними».

Лілі рішуче стиснула Куб у руці й…

– Лілі!

Дівчина аж здригнулася. А тоді обернулася. Хто тут міг знайти її у світі Простору?..

Голос був незнайомим, та і його власниця теж. Хто вона? Таких вродливих жінок Лілі ще не зустрічала… Хоча, коли незнайомка підійшла, здалося, що Лілі звідкись мала б її знати. Але ні, таких вона точно не знала: жінка мала пшеничне волосся, що хвилями спадало аж до поясу, а ще світлі сіро-лілові очі, які так і сяяли… і вії довгі, трохи опущені, носик такий витончений, і губки повні у легкій усмішці, і навіть миленькі ямочки.