Розділ 18. Вічне не вічне

ВІЧНЕ НЕ ВІЧНЕ

«Істина не завжди така, якою здається».

– Хлопче, у тебе взагалі є щось у голові?

Ратмир рвучко розплющив очі і спершу не міг зрозуміти, що відбувається.

– Ой, та облиш його, Ліве, – пролунав голос Тіани. – Він так само втомився як і ми.

– Але це безвідповідально – ось так засинати, прямо на галявині, залишаючи нас відкритими для ворогів! – не вгавав Лів.

– Пробачте, я не думав, що засну, – промимрив Ратмир, сідаючи на землю.

– Усе гаразд, – мовила Юмі.

– Не гаразд! – вскипів Лів. – На нас могли напасти будь якої миті, а ми усі… спали!

– Я би відчув, якби хтось наближався, – мовив Ратмир.

– І до того ж, ніхто на нас не напав, – додала Тіана. – І ми добре виспалися, тож тепер із новими силами можемо вирушати в дорогу. Хіба не чудово?

– Так, усе просто чудово, – зітхнула Юмі і розгорнула свою Книгу.

Сонце уже здійнялося високо над горизонтом і добряче припікало.

– Вони уже в замку, – мовила дівчина. – Поспішімо.

– А як хоч туди дістатися? – запитав Ратмир.

– Навіть на найшвидшому транспорті буде довго… тому пропоную скористуватися телепортом.

– Телепортом?.. – Ратмир витріщив очі, думаючи, чи не почулося йому.

– Чекай… ти серйозно? – Лів виглядав не менш здивованим, що ще більше насторожило Ратмира.

Юмі хитро усміхнулася.

– Я знаю один лайфхак. Не дарма ж ми йшли пішечки аж до цього лісу.

– А чому ми одразу не могли вирушити до Зоряного замку? – запитала Тіана.

– По-перше, досить і того, що Марта вирушила туди – її енергія уже там маякнула. А ти знаєш, що усі треки нашого транспорту можна вислідити, тож якщо і ми вирушимо в те саме місце, нас легко буде викрити. Тож це запобіжні засоби. Ну, а по-друге, так все одно буде швидше, ніж іти там п’ять кілометрів до замку. Замість цього ми добре поспали.

Юмі весело усміхнулася. А Ратмир так і не зміг зрозуміти, де у світі Долі візьметься телепорт, а навіть якщо такий засіб пересування тут існує, то чому усі користуються тими дивними автомобілями на рейках, та й чому слова Юмі так здивували Ліва та Тіану…

***

Коли вони увійшли до замку, умить довкола стало темно.

– Не зрозуміла… – пробурмотіла Марта, дивлячись у високе гостроверхе вікно.

За ним сяяли зорі.

– Чекайте, на вулиці ж ранок, – мовив Макс, повертаючись до дверей, через які вони увійшли.

Коли троє подорожників входили до замку, високі двері піддалися на диво легко, тож вони без проблем потрапили всередину. Але тепер, коли Макс потягнув ручку дверей на себе, вони відчинятися не бажали.

– Не спішіть, тут явно щось не так, – мовив Стас. – Можливо, вийти звідси буде не так і просто… ззовні двері відчиняються легко, а от із середини, схоже, ні.

– Квест якийсь, – пирхнув Макс.

Марта роззирнулася довкола. Хоч і всі вікна були мов всипані ясними зірками, тут було так темно, що вона ледве розрізняла Стаса і Макса.

– Зачекайте, я зроблю світло, – мовила Марта, викликаючи пучок ясного сяйва. Розвівши руки, вона збільшила його у кулю чималого розміру і підняла вгору.

Тепер у залі стало значно світліше. Світло Марти осяяло все довкола – від підлоги до високої-високої стелі. Тепер можна було і розглянути інтер’єр. Поміж вікнами стояли кам’яні статуї-лицарі, кожен із яких тримав у руці замість зброї посох. Кожен був різним, але кожен мав спільний елемент – зорі. У когось посох був всіяний зірками, у когось шолом мав на верхівці зірку, не дарма ж замок Зоряний – усе довкола мало його символіку. Навіть стеля зверху була викладена мозаїкою у картину зоряного неба. Але у центрі була темна дірка, точніше, навіть заглибина у формі напівкулі. Там не було нічого.

– Що то таке? – запитала Марта, указавши туди пальцем.

– Ти про що? – не зрозумів Макс.

– Туди… глянь туди.

За помахом її руки у той бік полетіла куля світла. Марта навіть не помітила, що вона робить, але розмір цієї кулі точно підходив під розмір заглибини.

– Там якась дірка… – пробурмотів Стас. – Стій, а навіщо ти туди направила світло?

– Що?..

Та поки Марта схаменулася, її світлова куля увійшла у ту дірку й завмерла. Випадковість чи…

Куля пояснішала, а тоді поблідла, її колір із жовтого став трохи білішим. І тепер картина на стелі доповнилася – на нічному небі з’явився повний місяць. І вмить усі зорі засяяли дивним сяйвом – у залі стало ще світліше.

– Марто… ти чарівниця, – заворожено промовив Стас.

– Це не я, – похитала головою вона.

– А хто ж? – він глянув на неї та усміхнувся. – Твоє світло це й справді щось неймовірне!

Стас поклав Марті руку на плече, а тоді міцно обійняв.