Розділ 21. Світ Дару

СВІТ ДАРУ

«Якщо ви думаєте, що ви здатні на щось, ви маєте рацію, якщо ви думаєте, що у вас не вийде щось, ви теж маєте рацію»

Генрі Форд

У хатині горіло світло. Було видно, як самотній силует перейшов із однієї кімнати в іншу, коли у двері постукали.

А тоді почався дощ. Крізь дерева, звісно, він не одразу досягнув подорожників, але Лора відчувала – наближається сильна злива, від якої і густий ліс не врятує.

– Пробачте, чи можемо ми на певний час зупинитися у вашій хатині? – ввічливо попросив Тимофф у чоловіка, що відчинив їм двері.

– Не часто тут побачиш людей… – задумливо пробурмотів господар і гмикнув: – Та ще й Верховного. Що ж, заходьте, зливу перечекаєте.

Тимофф подякував, а тоді втрьох вони увійшли у скромну хатину. Лора присіла у крісло коло вікна й дивилася, як надворі починала бушувати злива.

– Можу запропонувати чаю, – мовив господар через кілька хвилин мовчанки.

– Ні, дякую, – мовив Тимофф. – Ми тільки перечекати дощ.

За вікном спалахнуло.

«Зараз загримить, – подумала Лора. – Сильно…»

І вмить роздався страшний грім. Павлик аж здригнувся й відвернувся від вікна. Видно було, йому не комфортно… невже він так боїться грому? Лора мимоволі посміхнулася.

Усі мовчали. Тимофф нервово постукував пальцями по столі, а господар побрів кудись по своїх справах.

– Щось та злива не хоче кінчатися, а лиш сильнішою стає… – тихо зітхнув Тимофф.

Хатина була невеликою, але досить охайною та й виглядала пристойно. Не можна було сказати, що чоловік бідував. Чому він тут живе? Він також письменник долі? Все ж таки, світ Долі досить багатогранний… і не передбачуваний.

За вікном знову зблиснуло. Таке ясне й біле світло, що Лора знову подумала:

«Зараз буде голосно. Дуже».

І одразу ж за її думками загриміло. І справді так голосно, що Лора й сама здригнулася.

А тоді у двері постукали. Лора зацікавлено глянула у вікно, доки господар домівки побіг до дверей. На вулиці стояло четверо осіб – усі чоловіки і всі змокли до нитки.

– Господи, сьогодні у цьому лісі щось відбувається, чи що..? – пробурмотів чоловік, але таки впустив до хати нових гостей, шкода було залишати їх там мокнути.

Чоловіки увійшли, а тоді глянули на трьох присутніх. Особливо їхній погляд зачепився за Тимоффа. А лисий, що стояв позаду, пильно-пильно дивився на Лору, що та аж нашорошилася.

– Це вони, – дівчина почула, як один із чоловіків прошепотів це лисому, а той набурмосився і кивнув.

Лора підскочила на ноги.

– Нам пора, – мовила вона, промовисто дивлячись на батька.

Павло з острахом глянув на чотирьох чоловіків. Вони заступили вихід.

– Книга у вас? – запитав чорноволосий дядько, що стояв спереду. – Ти ж розумієш, про що я, Верховний Тимофф.

– Та Книга, яку ви шукаєте, не у мене, – мовив він.

Лора помітила, як господаря хатини рвучко вхопили за руку, перетягнули до себе й приставили до горла тонке лезо.

– Зараз не час виправдовуватися, – прошипів чорноволосий. – Ми знаємо, що ти був один із найближчих до Голови, тож очевидно, вона у тебе.

– Можете обшукати, – Тимофф підняв руки. – Тим паче, ви мали знати, що були набагато ближчі до нього люди. Астра, Лік…

– Не хвилюйся, і за ними вирушили люди, – чоловік вишкірився, а тоді кивнув лисому. – Обшукай. Навіть якщо немає Книги ясновидиці, забери те, що буде.

Тимофф рвучко опустив руки.

– А ось так ми не домовлялися, – похитав головою він. – Свої Книги я не віддам у чужі руки, а Книги Марти Гаврилюк у мене немає.

– Щ-Що тут відбувається..? – промимрив господар, та лезо до його горла притиснули сильніше.

– А ти мовчи поки що, – гаркнув чоловік, а тоді підвів погляд до Тимоффа. – Нам велено забрати Книгу ясновидиці Марти, але якщо знайдемо Книги близьких до неї людей, нас також чекає винагорода.

Лора насупилася. Вони були дуже в невигідному положенні. Через зайві рухи міг постраждати заручник, а шкодити цьому доброму чоловікові, що прихистив їх, не надто хотілося. Та й… Лора не знала, що зараз вона могла зробити. Її дар не працював на людей з цього світу… адже сам її дар і походив звідси.

У руках лисого майнуло лезо, через що у Лори пробігли мурашки по шкірі. Ці люди реально небезпечні…

За вікном знову зблиснуло. А тоді, коли луною протягнувся грім, лисий кинувся уперед.

– Стій! – викрикнула Лора, неначе це якось могло змінити ситуацію.

Погляд чорноволосого вп’явся у неї. Вона бачила, як чорні очі дивилися на неї зі здивуванням… чи з жахом? Лезо у його руках вп’ялося у шкіру нещасного заручника…

– Стояти!!! – знову вигукнула Лора і вибігла уперед, ставши між батьком та лисим.

– Лоро, що ти..? – зойкнув її батько, та не встиг закінчити.