Розділ 31 (Або ж Епілог). Немає нічого неможливого

НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО

«Nihil est difficile volenti»

(«Немає нічого неможливого, якщо ти цього хочеш»)

Коли вони повернулися, тут була вже і притомна Тіана, і Міка з нею, і навіть Юмі.

– Вас так довго не було… – почала було Міка, але оглянувши групу, запідозрила, що щось пішло не так.

Марти з ними не було.

– Де вона..? – розгублено запитала Юмі. – Хіба ви не за нею вирушили? Чекайте…

Лілі понуро опустила голову. Макс стиснув губи і спробував щось сказати… але на думку ніяких путніх слів не спадало.

– Як так сталося? – допитувалася колишня письменниця долі Марти.

– Вони… вони сказали, що це неможливо, – з гіркотою у голосі заявила Лілі. – Її тіло зруйноване і залишилася лише душа…

На очах у Юмі знову виступили сльози.

– Як же так… – прошепотіла розпачливо Міка. – Ви пробули там так довго, я була впевнена, що…

– Довго? – перепитала Лора.

Вона ж була впевнена, що вони провели там кілька хвилин.

Насправді ж минуло кілька днів.

Поступово усе розрушувалося. Група вирушила до Головного палацу Верховних, де потрібно було владнати кілька останніх справ.

– Ми ще зв’яжемося з вами походу, – мовила Лора до Верховної Шезел, з якої вони обговорювали деталі майбутніх зв’язків.

Час було повертатися у свій світ. На них там чекає чимало роботи, в першу чергу, паперової. Потрібно було внести дані про їхню експедицію, записати усе, що трапилося упродовж неї. І що нового вони дізналися, що варто знати про інакші світи у Всесвіті.

Ну і звісно ж, описати інцидент з Мартою Гаврилюк. Важко буде пояснити, яким же чином вона зникла і хто в цьому винен…

– Вона повернеться, – усе запевняв Стас.

І він не спішив повертатися. Він і не міг повернутися…

Адже його медальйон досі був у Марти. Вона мала передати його малому Стасу, коли повернеться. Вона обіцяла… а отже, повернеться.

Після повернення до світу Дару минув рік.

Усе йшло своїм ходом, як того і бажала Марта. Усі повернулися до звичної рутини, але вони досі не змогли позбутися тієї пустоти, що утворилася після її зникнення. Хоча, усі продовжували жити і робити вигляд, наче цього не помічали.

Коли прийшла осінь, новий навчальний рік в Університеті, вони знову почали його без Марти. На тарілці лежали стиглі осінні яблука. Лора усе пригадувала, як же вона їх любила…

Стас, що завітав сьогодні до них у гості, схопив одне яблуко з тарілки. Подивився на нього і надкусив.

– Слухай… – почала Лора, але чомусь затнулася.

Вона ніколи не питала у хлопця про майбутнє. Яка Марта у його майбутньому, як склалося її життя… вона просто не була впевнена, чи можливе таке майбутнє для їхньої Марти. Якщо її просто банально тут вже немає.

– Ти хотіла запитати про Марту, – здогадався Стас. – Але ніяк не можеш задати запитання. Бо не знаєш, чи насправді настане таке майбутнє.

Лора скривилася від тієї думки, що цей хлопець здогадався її думки, хоча це вона зазвичай так робила.

– Так, я не можу бути впевнений, що Марта повернеться… – пробурмотів Стас і сів у крісло. – Але я продовжую вірити до останнього. Інакше усі мої намагання були марними. Здавалося б – у моєму майбутньому усе прекрасно, тож навіщо мені було втручатися сюди?.. Мені просто не достатньо того, що Марта живе щасливо лише у моєму вимірі. Я хочу, щоб таке майбутнє існувало в усіх варіантах, де є я. Звісно, те, що уже трапилося у моєму часі ніяк не зміниться, вони продовжать жити там, але… ваш світ переміститься в інакший вимір, де майбутнє інше.

Стас зітхнув.

– Важко таке зрозуміти. Але для мене Марта єдина. Можливо, варіантів безліч… і вимірів також, але для мене усе це – єдине, бо воно існує там, де існую я. Тому я хочу, щоб і майбутнє було єдино щасливим для всіх…

– Якщо ти перемістишся в інший вимір, ми ж тут усі залишимося, так? – запитала Лора.

– Так. І я не знаю, що буде із тими, кого я покину в інших вимірах.

– Але…

– Я тут. І Марта повернеться. Я вірю, – Стас стиснув зуби. – Знаєш, у мене є прекрасні племінники. З тебе, звісно, не надто чудова хрещена мати, але ти даруєш їй дорогі подарунки. Ну, а Лілі просто часто любить з ними проводити час…

– Зачекай, ти…

– Не пропонуйте їй ім’я Юрій, вона нізащо не погодиться. А от дівчинку…

– Зажди! Що ти зараз розповідаєш?!

Стас засміявся.

– Нічого, забуть краще. Я не повинен був розповідати те майбутнє, до якого вам ще далеко, – він весело поглянув на Лору. – Але воно буде вашим майбутнім, я обіцяю.

– Чому би тоді тобі не розповісти деталі майбутнього Максу? – вишкірилася Лора.

– А ти, бачу, багато знаєш… – Стас примружився.

– Хм, до речі, про Макса. Де він? – Лора підхопилася на ноги. – Нам уже час іти… як завжди, запізнюється.