Обертаючись із мрією

Розділ 14

Віктор таки стримав своє слово. Уранці він написав, що заїде за Діаною, вказав час. Не забув. Діані було приємно це розуміти. І тому вона весь день вона була сама не своя. На тренуваннях робила купу помилок, тому що витала десь у хмарах. «Що з тобою сьогодні?!» – дратувалася Олена Вікторівна. Але ж Діана не могла розповісти, що вона зустрічалася з Віктором, і зараз знову чекає на зустріч з ним. Не те що тренер не дозволяла зустрічатися з хлопцями, щоб Діана була на тренуваннях уважніше… Бо Олена Вікторівна завжди, завжди, як бачила Діану з якимось хлопцем (навіть якщо той бідолаха просто запитав час), казала: «Це ж твій хлопець, так?». І такий хитрий погляд робить, що Діані аж страшно. Це ж скільки її попередніх учениць теж боялися цього погляду! Дівчині інколи здавалося, що якби їй було шістнадцять років, то вона була б найпопулярнішим автором фанфіків.

Але вечора Діана все-таки дочекалася. Щоб хоч якось скоротити час, вона спекла шоколадне печиво, зробила какао. Вона ж обіцяла Вікторові!

А коли на телефон приходить повідомлення, що Вік уже їде за нею, Діана, щаслива до неможливості, біжить одягатися.

– Привіт! – каже Діана, коли Віктор відчиняє їй двері.

– Привіт, сідай.

Діана сідає у Вікторове авто, на автоматі пристібає пасок безпеки. За одну ніч щось рідне з’явилося у цій машині.

– Ти сьогодні рано, – каже Віктор, заводячи авто.

– Ні, це ти рано, – заперечує Діана.

– Ти взяла з собою рюкзак?

– Я ж обіцяла напоїти тебе какао!

– Ти серйозно взяла з собою какао?

– Авжеж! Я ще печиво з шоколадом встигла спекти!

– Коли ти встигла? – дивується Вік.

– Просто відпросилася на годину раніше з тренування.

– Ти? І відпроситися з тренування? Діано, це точно ти? Хто ти?! І що ти зробило з Діаною?!

Віктор легенько пхає Діану в плече. Вони обоє голосно сміються. Діані подобається, що їй вдалося здивувати Віктора. Він так по-дитячому щиро виражає свої емоції!

– Та Вік… Це таки я! Ну хочеш, буду запитувати тебе всю дорогу: «Вік, куди ти мене везеш?!»

– Ну ти ж уже знаєш, куди ми їдемо. Але я не проти розповідати про те, що я маніяк.

– Я завжди казала, що головне у житті – це придуркуваті друзі. Бо з ними ти нізащо не засумуєш! Тепер у мене такий друг є!

– А як же Софія?

– Софія? Їй аби по магазинах та по клубах. Особливо по клубах, звідки я часто її забираю. Мене це дратує!

– Що саме? Подруга чи роль клубної спасительки?

– Обидва пункти!

– Принаймні тепер, я знаю кому подзвонити, якщо десь нап’юсь!

– Це зовсім не смішно! Ні, я буду телефонувати тобі, щоб ти приїхав на своїй машині та забрав нас обох! Тепер я маю можливість напиватися, бо у мене є ти!

– Щоб ти мені вимастила весь салон своїм.. кхм-кхм…

– Я такого не зроблю! Ну, хіба що Софі зробить!

По дорозі до того місця вони розмовляли про все на світі. Обговорювали виступи відомих фігуристів, життя один одне одного. Їм було добре одне з одним. Вони були наче соулмейти. Так, саме соулмейти. Ві споріднені душі. Вони навіть у мовчанці розуміють одне одного!

Вони й не помітили, як приїхали до того місця. «Потрібно це місце якось назвати», - подумала Діана, виходячи з авто. Віктор тим часом копирсався у багажнику.

– Що ти там робиш? – Діана підходить до нього, та зазирає у багажник через його плече.

– Та так… Потримай, будь ласка, рюкзак. Гітара в руки не влазить, – каже Віктор і тицяє їй рюкзак у руки.

– Гітара?! – дивується дівчина. – Ти ще й на гітарі граєш?

– А що тут такого? – Віктор зачиняє багажник, тримаючи інструмент у руці. – Ходімо.

– Скільки ще у тебе є талантів, про які я не знаю?

– Як три мінімум. Ти пледи брала?

– А чому це ти раптом переводиш тему, га?

– Я не переводжу. Просто ми вже прийшли, якщо ти помітила. І я хочу якнайшвидше спробувати твоє какао. І печиво.

Діана зітхає, витягує плед зі свого рюкзака, Віктор робить те саме. Дівчина коситься на гітару, яку Вік поклав під деревом. «Ні, він що, таки вміє грати на гітарі?!» – не вкладалося у неї в голові. Цікаво, а як він грає? Що заспіває?

– А що ти мені заспіваєш? – не витримує Діана.

– А тобі прямо не йметься! Діано, у нас уся ніч попереду!

– Якщо тільки ти не витягнеш мене звідси!

– Якщо тебе не витягувати, то ти б сиділа тут цілу ніч!

– Так ти мені заспіваєш? – не вгавала вона.

– Заспіваю. Обов’язково. А зараз давай, годуй мене своїм печивом!

Віктор сідає, тягне за собою Діану. Накидає на неї плед, витягує термос з рюкзака.

– Сьогодні ти тепліше одягнулася, – зауважує він.

– Я ж знала, куди ти мене везеш, – Діана протягнула Віктору чашку з какао, поклала перед ним коробку з печивом. – Їж!

– Ну, голодна смерть мені вже точно не страшна! – посміхається фігурист.

– Дуже смішно!

– Та ладно тобі! Я ж жартую!

– Дуже смішні жарти!

Віктор гмикнув, відкусив шматок печива та запив какао.

– Ладно, я забираю всі свої слова назад. Какао дійсно смачне, але пити я буду тільки твоє.

–У такому випадку, ти мені будеш готувати жасминовий чай!

Настала тиша. Теплий запах шоколаду змішався з прохолодним запахом ночі. Вони обоє сиділи та мовчали, дивлячись на зірки. Обом було добре. «Потрібно частіше сюди приходити», – подумала Діана.

На небі тисячі, ні, навіть мільйони зірок. Хтось побачить образ людини, хтось – візерунки, а хтось – розсипані срібні намистинки. Ці намистинки заспокоювали та зачаровували обох. На них можна нескінечно дивитися. І все одно бачитимеш нові фігури та візерунки. Повіяв вітерець. Зашелестіло листя на дереві. У траві щось заспівав цвіркун. Не ніч. Магія.

– Розкажи якусь легенду про зоряне небо, – просить Діана.

– В українців теж цікава міфологія. – починає розповідати Віктор. – Наприклад, якось давно трапилася велика посуха. Вода повисихала не лише в річках та озерах, а й у колодязях. Одна вдова захворіла без води. Тоді її дочка, щоб урятувати матір взяла глечик і пішла шукати воду. Знайшла десь, набрала та й несе додому. Аж тут назустріч один спраглий чоловік, що помирав без води, а за ним другий, третій ... сьомий. Усіх напоїла дівчина, усіх урятувала, тільки води в глечику залишилося на дні. Сіла дівчина відпочити. Як ось біжить собака – та й перекинув посудину. Вилетіло звідти сім великих зірок і одна маленька, поставали вони на небі в пам'ять про щиру дівчину та врятованих нею душ – сім людських і собачу. Назвали те сузір'я Віз. А Бог послав на ту країну дощ. Так українці пояснювали форму сузір'їв на небі, прославляли милосердя й доброту.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше