2

- Допоможи, Агато, - голос лунав тихо. Немов той, хто промовляє слова, усі сили віддає, аби тільки я почула.

- Допоможу, - відповідаю самими губами, бо ж дещо лячно. Пітьма глибока та чорна, немов таємниче озеро. Хоч і місяць світить яскраво. Але пройде ще трохи часу, і він змінить своє забарвлення. Потім - стане червоною плямою, а по поверхні розійдуться червоні жили. Застигнуть, перетворяться на артерії, в яких запеклася кров.

На столі, у дерев’яній чаші дрібка солі. Тож рука сама потягнулася до неї та міцно, до пекучого болю стиснула маленькі кристалики. Вони, наче голодні створіння, їдко вп’ялися в м’які подушечки пальців.

Зняла з дерев’яної вішалки широку хустину та ледь накинула її на голови, лише обернувши її навколо шиї. Часу немає...

У сінях забарилася ще на хвильку - спробуйте в цілковитій темряві щось відшукати. Знайшла мітлу та зачарувала швиденько на захист. Ноги самі знайшли мамині черевики. З того часу, як вона померла, я взуваю тільки їх. Ще одна часточка любої матусі. Ще трохи сили від моєї ластівки.

Двері відкрилися зі скрипом і голос на секунду змовк. Потім радісно зітхнув і знову покликав:

- Це ти, Агато?

Я мовчки кинулася до вікон. Та за поворотом завмерла - на мене дивилася зляканими очима молода дівчина. За той час, що я збиралася, вона встигла виповзти на невеличкий, добре освітлений простір.

Дівчина вчепилася в полотняну сукню та розширеними очима дивилася на мене, лежачи на боку.

- Агато, як добре, це ти, - вона вимучено зітхнула та скривилася, випроставшись на землі, обличчям до неба.

І мені одразу стало все зрозуміло.

Живіт. Вона прийшла до мене через нього.

«Господи милий, що ж робити?»

Я зніяковіло наблизилася до дівчини. Дивно, та я її не впізнала. Наче і знайомі риси, та через те, що вона вся мокра, мотиляє головою, не роздивишся напевно. Але мене знає. Тож не дивно, що прийшла сюди.

Час змінився. Все змінилося після смерті матері. Перший час я жила з того, що залишилося від схованки матусі. А потім... потім мене покликали допомогти хворій дівчині. І тепер, тільки вночі, до мене іноді приходять. Але така відвідувачка - вперше. Та я й досі ховаю волосся. Цікаве іноді розказують біля криниці. І про багаття, і про руде волосся. І про зелені очі. І про шалені, пронизуючі крики тих, кого знищило полум’я.

- Допоможи... - Розумію, що вона так довго повторювала ці слова, що повірила. В них, у мене, і в себе.

- Ти дихай, дихай, - шепочу я та присідаю біля неї навколішки.

Обережно кладу руку на її живіт, ледь посміхаюся. Вона встигла вчасно - дитина готова з’явитися на світ.

- Ти зможеш піднятися? - питаю у дівчини, але вона наче не чує. - Агов, - тихенько гукаю її та притуляю руку до обличчя. Насуплюся. Аж пашить від нещасної.

Вона, відчувши дотик, розтуляє заплющені очі і дивним поглядом дивиться на мене. Таке відчуття, що зовсім не бачить того, що я поруч.

- Допоможи, - одними вустами промовляє до мене.

Я з розумінням хитаю головою. Погано, це дуже погано! Без її допомоги я можу не впоратися. Тож просто змушую її розкрити очі та піднятися.

«Ой, ненько, зараз би мені той дядько Петро згодився дуже...»

Але де ж його піймати? Не кину ж я її тут саму?

- Ходімо, ходімо, люба, - підтримую дівчину, хоч якось піднявши її на ноги.

Вона тримається за живіт. А там, де вона доторкується до мене, я відчуваю палум’яні дотики.

За п’ять кроків я розумію - буде дуже важко. Раз у раз нас заносить кудись не туди. Декілька разів ми наштовхуємося на мою хату. Дівчина мовчить, та й мені не дуже кортить розмовляти.

Нарешті, здолавши останні пару метрів, прихиляю її до стіни та відчиняю двері.

- Ти мене чуєш? - змахую з її обличчя запітніле волосся та однією рукою підтримую за плече.

З рота дівчини виривається дике, якесь моторошне хрипіння. Я здригаюся.

Тому слова виходять не дуже впевненими.

- Мені потрібна твоя допомога, ти ж розумієш?

Дівчина піднімає погляд, в якому бачу не аби-який подив.

- Сходинка.

Вона хитає головою. Швидко-швидко. Від цього її тіло трясеться, а живіт здригається.

«Ой, припини, прини, будь ласка!»

Руки холонуть, Тому жар від її тіла обпікає мене ще більше.

Зненацька вона завмирає. Двиться так пильно. Наче в саму душу заглядає.

Я мовчу та не відпускаю її.

- Ходімо, - дуже чітко промовляє вона. А у мене на серці стає дуже моторошно та лячно. Ця її поведінка. Дивна, неприродна.

Я мовчки схиляю голову.

«Темно, не побачить вона...»

Казали, навіть маленьких дівчаток не жаліли. Зв’язували. А потім підносили факел. Горе, сльози та посмішки на радісних обличчях.