3

Та ніхто не розкаже мені того. Тож затамовую подих і стрімко крокую за дівчиною. А вона, наче повноправна господиня, швидко знаходить собі місце та важко опускається на лавку.

І наче то їй потрібна допомога, але хатина моя бурхливо реагує. На горищі щось починає борсатися, а стіни... Стіни наче насуваються на мене. Долоні пітніють.

«Та що ж з нею не так?»

Розумію - то сам погляд змінився. Якщо надворі вона була нещасною, ледь живою, то тут... Наче заполонила всю хату. І тіснить мене, тіснить до самих стін.

Хапаюся за одвірок.

«Ні, не розчавиш...»

Щось є тут. Чуже, страшне.

Заспокоюю її, а вона навіть не здригається, коли дитина штовхає її у живіт.

- Почекай трохи...

Вона з цікавістю роздивляється навколо. а я відвертаюся. Непокоїть то її дивний спокій після того, що вона казала надворі. Наче переступивши поріг, нею заволоділа інша, темна сутність.

Майже вибігаю з кімнати. Дихаю важко, адже весь той час тамувала подих. Бо чекала чогось.

Під дровами знаходжу замотану в стару хустину книгу.

Тут є все. І про пологи, і про темні сутності.

Поквапцем гортаю сторінки, а спиною відчуваю - щось не так. Та й стіни бояться. Вже насуваються, але у безмовні молитві.

- Не можу чекати, - лунає за спиною. А я здригаюся. Книга падає на підлогу. Я відсуваю її подалі - не траба нікому бачити, що там.

Поправляю хустину, бо ж вибилося волосся.

- Йду вже, йду. - шепочу у відповідь та повертаюся.

Стоїть та дивиться. Очі - наче чорні чортові дірки. Такі бездонні, що можна в тій темряві загубитися.

- Йди-но на лавку, дорогенька, - впевнено кажу дівчині та підходжу ближче.

Що то? Навіть не торкаюся, а воно пече. Руки пече, обличчя. Серце. Не треба пекельного вогню - поглянеш і ти пропав.

Вона посміхається.

Ні.

Воно посміхається.

«Чому, мамо, чому я навіть їм не можу відмовити? Що то за кара така мене спіткала?»

Господи, я навіть не пам’ятаю як себе захистити.

Книга залишилася в іншій кімнаті. Я знову полишаю дівчину та шукаю чисті рушники. Розпалюю вогонь, підношу відро ближче.

Коли маю хвилину - гортаю сторінки. А саму трясе. Ну ж бо вона... чи воно... почує? А якщо воно вже знає? Знаю, що я шукаю собі порятунок а їй...

«Господи, не знаю, що я з тою істотою робитиму!»

Стогне...

Наче й не людина. Біжу туди - а там мокро. повсюди мокро.

Вона дивиться на мене і посміхається.

«Вже скоро!» - кажуть її очі. А рот... рот той. Взагалі. Усмішка та. Ненько рідна, дай же сили витримати...

- Ти лягай, лягай, - ласкаво кажу їй та підходжу ближче.

Не чіпає. Але дивиться. Всю душу перевертає. Підкладаю рушники та один з них змочую водою.

- Як ти?

Вона кліпає очима. Наче я якусь дурницю в неї запитую.

Потім відкриває рота. Та не відповідає. Щоб скинути з неї кофтину доводиться схилитися нижче.

Не помічаю, та в один момент вона скидає з мене хустку.

- Руда. відьма руда, - наче каже, а наче - шипить. - У вікно поглянь. Місяць червоний. Кривавий. Та він ненажерливий... Дивися, - вона тягне мене за пасмо волосся і я опиняюся просто навпроти ї очей. - Дивися, він тебе чекає. Крові твоєї.