Обійми кривавого місяця

5

«Нащо до мене?» - дурне запитання, але всередині у мене немов буря з думок шаленіє.

А дівчина наче й розуміє - боюся. Хоч і не повинна. Розказувала мати і про страхи, які живляться душами, і про тих, хто народжується під повнею.

Тож вона сміється тими чорними очима та сильніше стискає мою руку.

- Відпусти, - твердо кажу їй, бо той, від кого собаки різко змовкають, ось-ось з’явиться тут.

- Відпущу, - каже воно, - Та це тобі не допоможе.

І посміхається. Хижо, показуючи білосніжні зуби з видовженими іклами.

А живіт тихесенько собі завмер. Ніби прислуховується до того, що коїться поряд. Потім - наче хвиля здіймається. Відчуває і «дитина» те, що крадеться до хати.

Скільки ночей, скільки разів я бачила повню. Але таку - ніколи, бо ж розвидняється все в одну мить. І садок, котрий завжди приховує химерні тіні, відкриває нові секрети - масивну постать на двох ногах, яка закриває собою світ, купаючись у кривавих променях світла. Та мені не видно, що то прийшло. Лишень розмиті контури, тож здогадки одна за одною з’являються у голові і б’ються поміж собою.

Теж дивиться, як і дівчина - невідривно, не рухаючись зовсім. Очей не бачу, та певна - погляду з мене не зводить. Не зводить, бо радіє - здобич поруч. Тільки поріг переступити, і все - йому підвладна буду, якщо жива потрібна.

Тільки відпустила мою руку, як знов вчепилася, знову потягнула з надлюдською силою до себе.

- Приймай мою крихітку.

Не розумію зовсім. То вона про дитину, чи про того, що на подвір’ї гуляє?

На мить втратила контакт зі створінням, а тіні вже знову сховали все навкруги.

- Приймай, бо розлютиш його, дурна! - смикає однією рукаю, а іншою крутить волосся, що тоді у мене вирвала. Як відьма чорна. Тільки вони буває, гратись так полюбляють. Мати розказувала, що вловлять людину, а тоді сядуть пред нею і тішаться, різні чари випробовуючи.

Тож на мить гублюся, а потім починається. І доводиться той страх глибоко в душі ховати, руки наче самі знають, що робити.

- Ой, - стогне вона. - Ой, гарно як!

Потихеньку на світ білий з’являється ніжка. І здогадка мене безрадісна до підлоги придавлює.

«То ж вівколаку дитина... Мати рідна... І надворі ще один!»

У ноги наче вати напхнули, кістки вийнявши перед цим. Дівчині дихати кажу, а сама задихаюся. Доводиться зігнутися так, як ганчір’яна лялька дитача.

Бракує усього - хоробрості, сили, повітря.

- Розуму тобі бракує, - сміється вона, наче думки читає, - Витягуй мою кицю скоріше!

Сама розумію, що потрібно, та... Господи, за що ти так зі мною? Зв’язана по руках та ногах тією обітницею.

- Дихай, - тихо кажу їй, аби зосередитися, аби нарешті зрозуміти, що робити потім. І боюся, боюся, що вона розуміє, про що я думаю.

- Сама дихай! - сміється вона. - Бліда така зробилася, з дитиною щось не так?

Було - так. А потім, як воно вилізло на світ Божий - змінилося усе. Воно змінилося. За мить, бісову мить.

Не кричить, бо не дихає. Але мороз іде по всьому тілу. Звідкись я знаю: воно - живе!

Голос тремтить, наче осіннє листя, як його мітлою згрібаєш.

- Чекай, - відповідаю дівчині.

Не знаю навіщо, але маю робити все, як годиться. Тож легенько лискаю по дитячим сідничкам, як вчила мати одного разу.

«Як хочеш, Агато, але маєш те робити...»

- Віддай, - знову тягне мене за руку, бо ж зовсім поряд я.

Не дихає. А я... не можу з цим нічого зробити.

Протягую їй дитину, лишень загорнувши її у чистого рушника. Вона обережно переймає дитину з моїх рук. Не розуміє, що трапилося, чи що? Мовчки легенько колисає «маля» та шепотить лагідні слова. Поки не бачить, не звертає уваги, повільно відступаю назад. Крок за кроком, наче крадуся до бажаної свободи.

Обіцянки дотрималася. Тепер від мене нічого незалежить.

- Куди це ти зібралася? - повертається до мене, коли до дверей залишається декілька кроків. - Маля ж голодне. Його почастувати треба.

- Почастувати? - язик німіє, тож здається, що єдине слово, на яке я від жаху спромоглася, вилетіло неохоче, наче сама моя природа мене попереджала - «мовчи, дитино, бо не треба тобі знати, як вони харчуються».

Дівчина, чи хоч те, що від бідолашної залишилося, мовчки хитає головою.

Місяць тухне.

Пітьма, що нетерпляче чекала свого часу, затьмарює все довкола: як божевільний вітер проривається на свободу і гасить свічку.

Тепер чутно тільки моє дихання. Важке, наче я зараз задихнуся.

- Я ж говорила тобі, не допоможе тобі нічого, - голос лунає не там, де я їх полишила, тож волосся стає дибки. Ніби зміюка під сорочкою повзає, а потім огортає шию і я знов задихаюся.

Не знаю, що робити, ні, тож широко розкиваю очі від жаху, хоч і не видно нічого, та швидко біжу до кімнати, де ще ледь жевріє вугілля.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше