7

- Яку правду? - кажу, а наче й сама собі не вірю. От як розповім комусь, що вчора у мене вдома трапилося, на багаття одразу потягнуть. Хоч і обіцяв мені дяько Петро... Але люди... Такі вони... Люди!

- Нема в нас нікого рудого, - зітхнув чоловік та відвернувся. - Оце тільки ти та ще мати твоя такою була.

Всередині все холоне, тож я ледь чутно шепочу:

- Звідки ви знаєте?

Дядько не повертається, дивиться кудись в одну точку та крутить того ножа. Потім жбурляє його, а я лякаюся.

- Знаю, і все. Тож розказуй, чому у Катажини твоє волосся знайшли.

Я обіймаю коліна та притуляюся до стіни. Мовчу, бо ж не знаю, як те все розповісти.

- Дядьку, - нарешті питаю, - А вони знають... За мене?

Нарешті він повертається, та його очі підозріло блищать.

- Поки не второпали, - зітхає він. - Але вони обов’язково дізнаються. Тож розказуй, поки біда не прийшла.

Я заплющую очі. Ховаю рота. З надією в серці кажу:

- Вам того треба?

Він різко схвачується з місця, бо ж чую, як шелестить його одяг, та сідає поруч зі мною.

- Агато, повірю. Кажи, будемо щось робити. Я знаю, то не ти скоїла. Але я маю.. Маю знати!

Він біситься, бо ж згрібає простирадло з мене.

- Кажи, доню. Кажи, бо я збожеволію.

Дивлюся йому прямо у вічі.

- Ви збожеволієте, якщо дізнаєтеся...

Він знову схоплюється.

- Агато, або кажи, або тікай з поселення. До вечора тут хто зна, що буде.

Дивлюся на нього, та думки ліниві, не можу зрозуміти, чому він так в цьому впевнений.

Зате розуміє дядько Петро. Кидає те простирадло додолу і знову всідається поруч.

- Катажина - то донька старости, - нарешті пояснює він.

От халепа!

Точно, заради неї її батько все поселення спалить.

Опускаю очі, ховаю обличчя за розпущеним волоссям.

А він і розуміє. Сидить, не ворушиться. Чекає, поки я сама почну розповідати.

- Вчора кривавий місяць був, - оклигую та починаю розповідати моторошні подробиці. - Вовчий.

Шкіра стає крижаною, тож я підхоплюю простирадло назад і накриваюся з головою.

Не хочу, не хочу бачити його емоції. І свої теж приховаю.

- Тож до мене прийшло... Щось. Моторощне щось, - чогось додаю я, неначе питаю, чи розуміє він, про що я буду розповідати. Тож мовчу, аби почути, відразу зрозуміти, чи зможе дядько мене зрозуміти...

- Бачив, як вчора все на подвір’ї змінилося, - постіль рипить, коли він відкидається назад.

От і добре, розповідь має бути довгою.

- Я тоді мала йти, - затинаюся, бо червонію. Якось сумно визнавати, що такі прості слова і так підозріло вони звучать. - Справи я мала. Свої, - от лихо, наче виправдовуюся!

Відчуваю - розуміє та поки вірить. Тож гірко зітхаю.

- А потім прийшла Катажана. Ні, я не знала, що то вона. Вагітною вона була. Ось-ось мала народити.

Дядько Петро не стримується - зкидує з мене простирадло і пильно дивиться у очі.

- Правду, правду кажу! - на очі набігають сльози і мені доводиться закрити обличчя руками.

- Не плач дитино, я вірю, - каже він. - Прийшла... і що?

- Вона попросила про допомогу. А я... Я не маю відмовляти, - не стримуюся та схлипую.

- Ти й не відмовила, так?

- Так. А тоді таке почалося... Народила вона дитину мертву.

Дядько Петро зойкає.

- Агато, але ж не була вона вагітною, - каже він. - Я бачив її вчора біля криниці. Якби вона...

- Я знаю, про що кажу, - скрикую я. - Як не вірите - не слухайте.

Дядько Петро зітхає та каже, впевнено так, наче щоб я сумнівів більше не мала:

- Та вірю я тобі, але дивно все це.

Я тільки киваю головою.

- Продовжуй, Агато, ми маємо тебе врятувати, поки не почав її батько по хатам шниряти.

Я часто мотаю головою та розмовідаю далі.

- А потім прийшов він, і стало зовсім страшно. Він навіть місяць собою затулив. Дядьку, ви ж вірите?

- Вірю, - відповідає він. А я слухаю себе зі сторони і розумію, як та правда безглуздо звучить.

- І мені довелося тікати до вас, - закінчую хаотичну розповідь без подробиць. - Дядьку, - наважуюся я, - То вільколак був.

Останні слова вже зовсім шепочу. наче й сама в них не вірю. Однак душа моя знає - це щира правда.

Дядька Петро хмуриться та почісує коротеньку борідку.

- От воно як.

Всього чекала, та не отаких слів. Бо ж відчуваю - не сумнівається він.