8

Я мала знати, що у них було щось більше, аніж прості дитячі загравання.

- Розумію, - обережно беру хустку в руки та ховаю під нею волосся.

- Агато, - невпевнено каже він, - Якщо все добре закінчиться, то... поверни мені її.

В голові вибухає думка.

«Кого - її? Хустинку? Чи матір?»

Зовсім дівка з глузду з’їхала, мертві не оживають. А якщо і оживають, то не вони більше...

- Поверну, - легенько киваю головою, щоб трохи заспокоїти дядька.

Він теж киває у відповідь та збирає для мене їжу.

- Тобі доведеться бути там деякий час, тож я зберу тобі трохи їжі. Ти, звичайно, можеш приходити сюди, коли темрява на землю ляже, та краще... Розумієш, Яцек точно збере своїх приспішників, і вони будуть вартувати і вдень, і вночі. Тож... Піди, поки все те не почалося, та збери собі якісь речі.

Від лиця відливає кров, блідну стрімко, та ноги не тримають, як згадаю, що там було вчора.

- Добре, разом підемо. Хоч я вважаю, що там вже нікого нема. Не дурень вільколак удень перекидатися. Та якщо щось - я хоч спину тобі прикрию. Ходімо, доню, - чоловік тицяє мені у руки торбину з харчами та легенько направляє до дверей. - Там нікого немає, кажу тобі.

І ось розумію, що нікого, але лячно. Зараз уся моя надія на книгу, а я її в хаті покинула, тож вільколак та ще жива Катажина могли її знайти та забрати. А без неї я нічого не вдію. Нема у мене необхідних знань.

Дядько Петро закриває двері та залишає мене біля сіней. Через якусь хвилину або дві, з’являється з сокирою у руках.

- Це просто, - ніяковіє він, - Це аби тобі не так страшно було.

Мовчу, наче німа. Йому теж страшно. Та нема в тому його вини.

- Ходімо, - кажу я і повільно чимчикую через садок, через частокіл, поки не опиняюся на своєму подвір’ї. А ось там вже зупиняюся. В спину дихає дядько Петро.

- Чого зупинилася, Агато? - питає він, але теж не рухається.

- Він оце недалеко стояв... Тут десь, - кажу так тихо, що не впевнена, чи чоловік мене чує.

А у поселенні вирує життя: чути дитячі крики, лайку сварливих жіночок. Єдине - собак не чути.

- Тоді, - через деякий час каже він, ніби теж прислухався, - Тоді треба перевірити.

Нічого не кажу у відповідь, треба то й треба. Хоч зрозумію, чи я не збожеволіла. Тож крокуємо під дерева. Шукаємо.

«Розум твій, Агато?» - пирхає у голові моє друге «я».

Я тихенько собі злюся сама на себе. І як сонце піднімається все вище, тим більше я сумніваюся у тому, що було вчора.

- Дивися, - кличе дядько Петро, який відійшов від мене на декілька кроків. - Тут землю наче вирівнювали, - задумливо каже він, а я дивлюся, і правда, щось таке тут було, та сліди захоронили, наче знали, что їх будуть шукати. Не марнував той вільколак часу. І не побоявся прийти сюди у подобі людській.

- Дядьку, треба спитати бабу Матрону, чи не бачила вона, заходив сюди хто, або ні...

- Добре думаєш, Агато. Та ось тільки... він міг і вночі це зробити. Кажуть, що зір у них совиний.

Тільки киваю мовчки.

- Як же тоді його ловити, якщо однієї миті він може буду звіром страшним, а іншої - людиною звичайною.

Дядько Петро струсив землю з долонь та міцніше перехопив сокиру.

- Його там немає, - впевнено відповів він, - Він у нас зовсім не дурень, щоб чекати смерті оцієї, - спочатку чоловік вказав на хату, а потім на сокиру.

- Думаєте, сокира допоможе? - невпевнено запитала у нього, дивлячись просто у вічі. Пильно та зовсім не кліпаючи. Наче від його відповіді залежало все.

- Не знаю, Агато, не знаю...

Я тільки знизала плечима та вже впевнено покрокувала до дверей. Справді, нічого зараз боятися, а от уночі... Та ще й у лісі... Здригнулася. Як я там буду захищатися?

Дядько Петро наче зрозумів, про що я думаю.

- Агато, ти ж зберегла книгу? - спитав він.

- Зберегла, - вже нічому не дивуючись, відповіла йому та відчинила двері.

Піч давно погасла, на підлозі валявся кухоль, яким я вцідила вільколака, а стіни цього разу так мені зраділи, що навіть трохи посвітлішали.

- Це що? - дядько підняв з підлоги кухоль, поки я шукала книгу.

- Та це я... Дядьку! - як навіжена скричала я, - Дядьку! В людській подобі він з опіком на обличчі буде ходити! Я ж його! Ох! - зраділа я, - Ми його спіймаємо!

Але чоловік не розділяв зі мною ніякої радості.

- Даремно радієш, доню, - зітхнув він, - Не дурний він . Або ховатиметься, або щось інше придумає. Аби вони всі дурними були, а так...

Я стрімко почервоніла.

«Справді, чого це я?»

Відвернулася до дров та витягла книгу, яка магичним способом повернулася на своє звичне місце.

- Знайшла? - до мене долину голос чоловіка.