Обійми кривавого місяця

9

Спочатку не зрозуміла, що саме почалося, а потім почула такий ґвалт, що налякав мене чи не більше за мертву Катажину.

- Бігом, - поквапив мене дядько, тож я схопила зі столу харчі, свої трави та деякі предмети, що точно мені знадобляться. Поверх поклала книгу та загорнула все це у простирадло. Як кваплюся, то голова наче і не варить зовсім!

Наостанок прошепотіла стінам міцне закляття, що більше не дозволить сюди нікому пробратися, та яке швидко проглянула у книзі, потім стрімголов вибігла у сіни. Там взулася у материні чоботи та прихопила з собою плаща. Він мені точно стане в пригоді.

- Давай! - тихенько шепотів дядько Петро, підтримуючи важку ношу, - Проведу тебе за городи, а далі ти вже сама. Головне, пам’ятай, як дістанешся лісу, то зроби так, аби було якесь місце, де тебе ані вільколак не знайде, ані люди...

- Добре, дядьку, - пошепотіла йому, а на очі набігли сльози.

А чого - й сама не зрозуміла. Видко, макітра, ноги та й уся я, всі сили кинула на те, щоб стрімко покинути поселення.

- Ну, бувай, Агато, - чоловік міцно мене обійняв на прощання, поки я відпочивала від тяжкої ноші. Наче й пробіглася трохи, а вже таке.

- Бувайте, та бережіть себе. Я завтра вам оберіг принесу, зараз уже не встигла, тож чекайте, як сонце сховається, прийду я.

Чоловік змовчав, тільки посміхнувся.

За спиною лунав гавкіт собак, які наче виринули зі сну, крики людей, тож я бігла так, що майже загубила мамині чоботи. Халепа така, але вони мені були дещо завеликі.

- Ох, біда, - прошепотіла я, коли звалилася за стогом сіна, - Як же тяжко.

Поряд валялися мої речі, що я зібрала з собою. А книга відкрилася десь посередині. І сторінки шелестіли, хоч вітру зовсім не було.

«Привертає до себе увагу!» - зрозуміла я.

То і добре, бо були в мене свої думки, невтішні, але... Дядько Петро розумний, звичайно, але вільколак розумніший, здається. За мене теж. От і мені потрібно розуму вчитися. В ліс я піду, але добре б було, щоб вільколак не зрозумів, де саме мене шукати. Ліс великий, затишний, та якщо та істота з нашого поселення, то вона теж добре знає всі стежки. Отже, треба зробити все по-розумному.

Доповзла до книги і здивувалася. Невже вона жива та все відчуває? Невже вона розуміє, що коїться. І, увага, головне питання: невже вона розуміє людську мову?

Бо ж відкрилася саме на тому заклятті, якого я потребувала.

На щастя, там тільки слова були, без додаткових заморочок. Тож я прошепотіла їх впевнено, а коли сказала останнє слово - книга закрилася.

Що то було? Закляття, під яким я стану непомітною. На деякий час. А потім... потім вже доведеться шукати собі прихисток та зачаровувати своє нове помешкання.

«Горе!»

«Лихо!»

Зовсім різні слова, та забарвлення мають однакове - чорне, невтішне. І я розуміла, що скоро настане час, коли вони лунатимуть майже кожного дня.

Не зупиниться та тварюка, це точно. І Катажина - то тільки перша жертва. Бо треба тепер і дитину годувати. Трясця! Дитина.. Що з неї виросте, то марне питання, і так розумію, що саме.

Треба зупинити, поки я ще жива. Поки не закинули мене в багаття. Поки волосся моє руде, а не чорне.

Не бігла, а йшла спокійно, майже з останніх сил переставляла ноги.

«Боротися?»

Проти кого я зібралася боротися, якщо зараз ледь чвалаю до лісу.

Марна справа. Але я все ж спробую, бо...

Моє друге «я» навіть притихло, бо йому теж було дуже цікаво.

«Тому що мати не пробачить. І небеса не пробачать. Якщо рідна ненька відмовилася від страшної сили, як мені буде, якщо я здамся? Я не зможу так жити».

Ліс зустрів прохолодою, якою огорнув стомлене, спітніле тіло. Звалилася знову під першим-ліпшим деревом. Приклала долоні до землі та привіталася:

- Привіт, любий...

Він відповів відразу - зашелестіло листя, зацвірінчали птахи, а попереду відкрилася потаємна стежка.

- Дякую, - промовила з щирою вдячністю.

Все він розуміє. І те, що коїться у мене на душі, і те, що скоро буде там, за мостом.

Тож тільки озирнулася - до завтрішньої ночі не побачу рідні хати, що окутало літнє марево.

Ступила на стежину - і зникло все навкруги. Розмилося, стало чимось неважливим. Однакові дерева крок за кроком, однакові ягоди та павутиння.

П’ятнадцять важких кроків. Так, прокляте число... Далися важко, з останніх сил. Так що вивалилася я на округлу галявину зовсім знесиленою.

Деякий час просто лежала з розкритими очима та дивилася у небо. От як воно дивно, виявляється. Синє, чисте та глибоке небо, наче море, а над поселенням у той же час зависла гнітюча темна хмара, що зіткана із темряви.

- Вставай, - кажу сама собі. - Часу мало.

Розумію - до ночі треба облаштувати схованку. Вільколак знає, що я жива, тож прийде, знайде. Він точно зрозуміє, де я. А як ні - то диявол підкаже.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше