10

Я одразу впізнала його. Адже сплутати ті звуки, що линуть з його горла, неможливо ні з чим іншим. Передчуття скорої розправи так і розноситься на увесь ліс. Так, він точно знає, що я десь тут. А ще він знає, що маю зрадливу перевагу, тож виє злорадно, ніби сміється, що моя сила мені не допоможе.

Коріння дерева вирвалося із землі та обмотало мою ногу, висловлюючи важливу в такий час підтримку.

- Лісу, - прошепотіла я, погладжуючи тремтливі корінці. - Заверни йому стежку звідси, прошу.

Наче у жахливому сні чую, що та тварюка майже поряд. Майже тут, і здається, що йому зовсім не заважає моє закляття.

«Відшукає!» - розумію в той час, коли дерево неохоче звільняє мені ногу та потріскує, перемовляючись із лісовими духами.

Майже чую той смрад, що він ним дмухне мені в обличчя, але раптом виття, що лунало зовсім поруч, стихає, і доноситься тепер із далеку, ніби стежки лісові так закрутило, що відкинуло вовчару на сотні верст звідси.

Тільки зараз помічаю, що майже не дихала, прислухаючися.

Тому глибоко вдихаю і відкидаюся на зім’ятого плаща.

- Дякую...

А більшого лісові і не треба. Тільки подяка. Тільки краплинка добра.

Що ж, наче й вибору нема тепер. Ховаю обличчя від самої себе. Прикро та боляче. Схоже, нема більше в мене вибору. Коріння тріскотить, підтримує, але...

Ні! Не маю права здатися. Не тепер, коли а тварюка загрожує мені та усьому поселенню. Колись я мала вибір, ще в дитинстві. Але тепер тільки одна стежка, що приведе до перемоги над злом.

- Він не повинен до мене сьогодні дістатися, - бурмочу під носа там погладжую коріння.

Ліс розуміє все краще за мене. Тож вільколака знову відкидає ще далі. Сьогодні він точно до мене не дістанеться. Та і до поселення теж. Одна ніч обйдеться без кривавих жертв. Та що буде потім? Вільколака не спиниш сплутавши стежки. Тож сьогодні це лише примарна перемога.

Шелестять сторінки книги, а я запалюю звичайну свічку.

Я вже знаю, що книга мені запропонує. Однак сили дивитися і розуміти майже не залишається.

«Поглянь!» - сторінки тріпочуть та манять до себе.

На очі набігають сльози. Все марно. Всі вісімнадцять довгих оків виявилися марними.

Плакати - не страшно. Страшно те, що доведеться відмовитися від частини самої себе.

- Як мені їх перехитрити?

Катажину.

Вільколака.

Дитя.

«Хоч ми і народжуємося полум’яними, однак потім перероджуємося в саму пітьму. Озеро - то перехід. І люба, благаю, не треба заради сили відмовлятися від світла...»

Не маю вибору.

Чи шепочу я, чи промовляю ті слова. Або кричу? Не знаю. Це ніби опинитися на роздоріжжі. Коли всі шляхи приведуть до одного й того ж результату.

Чорне волосся. Темні очі та чорна душа.

Якби могла - втекла. Але не можу. Матір тікала. І що з того вийшло?

- Гаразд! - проціджую крізь зуби та витираю подолом сукні злі сльози. - Я зроблю це, але я буду борротися до кінця.

Темна відьма, або ж світла, не має значення. Це тільки ярлик. Головне те, що в моїй душі.

Сторінки заспокоюються.

Та книга підсувається ближче.

Чи можу я їй довіряти? Адже всередині - темна наука. Хоч вона і рятувала мене декілька разів.

Обережно беру в руки книгу і вдивляюся у слова.

Все розпливається перед очима, наче то останній шанс полишите те, що я задумала.

Трясця!

«Кожна дитина пітьми має пройти освячення. У лісі, де знайдеться Озеро з охоронцями та слугами Темного. І коли сама суть душі переможе, народиться щось нове, і запанує тоді навкруги душа відьомська...»

Схлипуючи, декілька разів перечитую написане. Але нижч нічого нема. Крихти інормації, хоч і вони підтримують надію.

Озеро.

Як вона казала?

«То не наш шлях».

Помилилася ти, моя люба. Дуже помилилася.

Останній раз схлипую і зсуваю на очі брови. Ні, до кінця буду борротися. Ліс наче відчуває, що я робитиму. Сумно тріскотять дерева, коли я вибираюся на поверхню, навіть ворона десть позаду каркає. Але я все йду. Тут не дуже далеко. Вільколак виє наче й поряд десь, але я знаю, що ліс не пустить його сюди.

Та все одно, в якийсь момент починаю бігти, плутаючись у сукні, а потім і зовсім так пришвидшуюся, що майже не помічаю, як дерева позаду змикаються в щільну стіну, а попереду навпаки - роз’їжджаються, щоб дурна Агата не набила шишку, бо ж летить и не помічає, куди саме.

Місяць ще круглий, наче голівка сиру, яку баба Матрона робить онукам. І світить так ясно, що коли я вилітаю на середин галявини, яка закінчується Озером, то зачаровано зупиняюся.

Ба, мерехтить! Наче з неба згребли всі зірки і викинули у воду. А там вони не потьмяніли, а навпаки, розгорілися ак, що перевершили самий Місяць.