ІІІ "Круасани вночі ще смачніші"

Вихідний. Нарешті, довгочікуваний вихідний. Зазвичай, ми так довго очікуємо на вихідні, але вони пролітають з неймовірною швидкістю.

    Настрій Софії був зіпсований з самого ранку. Навіть ті два келихи вина дали про себе знати, як тільки вона прокинулась, тому зовсім не хотіла підійматися з ліжка.

   Часом її охоплював сум і переживання за майбутнє, не дивлячись на весь внутрішній позитив. Через пів року дівчина вже мала закінчити навчання, поступати на магістратуру і вже влаштовуватись кудись працювати, щоб залишитися у Львові. Повертатися додому вона не хотіла. Її маленьке містечко навіювало лише сум. Там не було місця для творчості, а вона ж прагнула досягти своєї мети. Прагнула відкрити виставку, продавати картини, відкрити згодом свою майстерню... А в її місті картини ніхто б не купляв, бо мистецтвом там мало хто цікавився. Молодь цікавилась лише клубами та вечірками, дорослі люди лише працювали, а вихідними ходили в кінотеатр, який був єдиним розважальним закладом в місті.

   Софія здавалось, що вона ще досі не знайшла себе в житті. І чомусь з самого ранку такі думки зайняли весь простір в її маленькій голові. Лише під вечір врешті влиізла з-під теплої ковдри, бо думки про завдання не давали спокою, сіла малювати за свій стіл, де назавжди оселився творчий безлад.
   В кімнаті знаходилась лише Оксана, яка спала, Поліна вже гуляла зі своїм одногрупницями. Вона часто проводила свій час з ними, вони відвідували творчі вечори, збиралися на піцу та вино з піснями під гітару, ходили в театри та на вечірки. А найчастіше зустрічалася зі своїм хлопцем і приходила додому десь опівночі. Коротко кажучи, проводила свій час так, як і має проводити будь-яка творча особистість дев’ятнадцяти років. Творчо, весело і натхненно. Не так, як Софія та Оксана сьогодні.
    Десята година вечора. Ось і промайнув день. А Софія все сиділа за столом, запхавши ноги під ковдру, роздивляючись фотографії, які нещодавно зробила. Як тут обійтися без чаю чи кави? Вийшла з кімнати аби поставити чайник, як раптом задзвонив телефон. «Кому я потрібна так пізно?», – подумала вона. В таку годину їй міг подзвонити лише її допитливий татко. Навіть, якщо він знаходився за тисячу кілометрів – всеодно не давав жодного дня про себе забути, бо дуже любив свою вередливу доньку. Часто висилав їй згущене молоко та лаявся, що вона йому так рідко дзвоне.

   Софіїни думки ще досі перебували в фіолетовому тумані після цілого дня, проведенного в ліжку, тому повернувшись з кухні вже й забула, що їй хтось дзвонив. Влаштувавшись в кріслі, з горнятком гарячого чаю знову почула дзвінок. Хтось був настирним. Або тато ну дуже хотів почути доньку. Вона швидко підскочила, розливши на новий ескіз гарячий чай, обпекла собі і руки, і ноги. 
   – Так, слухаю, – побубоніла зі злістю. 
   – Привіт Софійка! 
  Олесь? Його вона відрізнить від сотні інших, адже цей гучний веселий голос не можна ні з ким сплутати.
   – Олесь?
   – Так, я тебе не відволікаю?
   – Ні, – обірвала швидко вона, забувши про свої обпечені руки.
   – То що ти зараз робиш?
   – Я? Ем... дивлюся, як тече чай по моєму новому ескізу.
   По обидві сторони телефону пролунав сміх.
   – Йдемо їсти шоколад?
  Цього запрошення, як і дзвінка вона ну ніяк не очікувала сьогодні. Софія поклала телефон під вухо, тримаючи його плечем, почала витирати чай зі стола, намагаючись врятувати ескіз.
   – А що всіх дівчат налякали, що не хочуть з Вами йти? – Вона сама не зрозуміла, чому так сказала та й недоречно усміхнулася.
  – Яких дівчат? Нікого не лякав. І можна вже на "ти".
Він, мабуть, не зрозумів Софіїного жарту. Але вона відчувала, що він не такий, як всі ті клієнти, які кликали її на каву. Він був особливим, ввічливим, вихованим. І не був схожим на інших хлопців. Можливо, тому що дорослий.
   – Пішли, Софійка, трохи відпочинеш. На вулиці гарна погода.
   – Може б і пішла, але вже пізно, мені треба багато малювати, бо я пролежала в ліжку весь день.
   – Якщо то було б побачення, можливо, і не повернулася би опівночі, – мовив спокійним усміхненим голосом, – а тут пропозиція заточити шоколад за двадцять хвилин. Думай. Йдемо?
   Софія справді думала, тому мовчала і не знала, що йому відповісти.
   – Чому мовчиш? Кажи, де ти живеш, я буду біля тебе за десять хвилин. Але бери з собою свій фотоапарат!
   Він справді вже чекав на неї за десять хвилин. Софія швидко почала шукати одяг, бігати по кімнаті туди-сюди, фарбувати вії та розчісувати волосся. І все це вона робила одночасно. Як і будь-яка б дівчина, якій за десять хвилин потрібно було переодягтися з піжами в щось гарне.
   – Софія, ти куди? – прокинулася Оксана від Софіїних шумних зборів.
   – Уявляєш, Олесь запросив мене на гарячий шоколад!
   – Не уявляю. Нащо ти з ним йдеш?
   – Просто, а чому ні?
   – Не розумію тебе.
   – То ж він не на побачення мене запросив. Може щось по роботі запропонує. Тоді, коли я його обслуговувала, він хотів, щоб я рекламу для його проектів робила, я ж казала тобі. Правда, я не знаю, ким він працює. Сьогодні все випитаю.
   – Ладно, йди. Але дивись мені, не довго, бо не впущу! – засміялась Оксана.
   – Ага, мам, – з усмішкою відповіла Софія, – все, бувай.
   Миттю злетіла по сходах зі свого сьомого поверху, проганяючи з голови надокучливі питання. "І навіщо він мене покликав? Чому саме мене? Чому саме сьогодні? І що взагалі відбувається в його голові?" Але в неї не було часу, щоби все це обмірковувати. Блимнули фари автівки.
   – Привіт, малеча.
   – Привіт.
   Пару секунд Софія мовчки дивилась в його очі, пристебнулася ременем безпеки й відвернулась до вікна .
   – Їсти хочеш?
   – Ні, але б від чаю або кави не відмовилася. Бо через тебе чаювання в мене так і не вийшло.
   – Я знаю одну дуже гарну кав'ярню. Їдемо туди. Щось вип'ємо гарячого, а потім ти мені розкажеш, як там настроюється твій фотоапарат при нічному освітленні.
   – Навіщо тобі?
   – Просто цікаво.
   Олесь зупинився в центрі міста. Повсюди ще гуляли люди. Ліхтарі сонно освічували бруківку. Майже одинадцята година. Поки вони йшли до кав’ярні, про все говорили. Він розпитував про рідне місто, про батьків, чим вона займається в вільний час, чи подобається їй вчитись.
   На відміну від кав'ярні де працювала Софія, ця була досить маленька, але теж затишна. В приміщенні стояв запах свіжоспеченого тіста. «Цікаво, хто замовляє тістечка в такий пізній час?», – подумала Софія.
   – Тут дуже смачні круасани з заварним кремом. Хочеш?
   –  Ти бачив котра година? Які круасани?
   – Хтось мені казав, що думку жінки треба чути, але робити по своєму. Дівчина, – він покликав офіціантку, – нам два круасани з заварним кремом і напої. Софія що хочеш?
   – Хочу гарячий шоколад, але без круасана.
   – Ага, значить цій дівчинці гарячий шоколад, мені какао і нам два круасани з заварним кремом, – сказав Олесь, з усмішкою глянувши на Софію.
   – Та що ти, я стільки солодкого не з'їм!
   – З'їш! Ти молода, а дівчатам у твоєму віці тільки й треба що робити, так їсти тістечка і насолоджуватися життям.
   – Чому ти постійно нагадуєш про мій вік? А скільки тобі років?
   – Ой. Ти мені краще розкажи ще про себе!
   – А тобі дійсно цікаво мене слухати?
   – Ну, то в тебе така гарна мова! І ти гарна. Ти ж гарна?
   З почуттям гумору в нього все добре. Їм принесли круасани й напої. Софія завжди була трохи нечепурою. Як би вона не намагалася їсти охайно, всеодно всі крихти падали їй на одяг та на стіл. Олесь тільки й тішився.
   – Що ти робиш у вільний час? – продовжив розмову Олесь, коли доїв свій круасан.
   – Блукаю містом... Дивне проведення часу? Інколи самотньо, інколи з подругами. Відвідую виставки, фотографую людей, малюю. Найсправді, я маю мало вільного часу, але всеодно якось в мене виходить поєднувати і навчання, і роботу, і прогулянки.
   Чоловік дивився, не відводячи очей, очікуючи на продовження її розповедей. Йому дійсно було все цікаво знати про неї.
   – В парку гуляю, люблю проводити час на природі, – замислилась Софія.
   – О! А в Карпатах ти була?
   – Ні. Мені нема з ким туди їздити, сама ж я не поїду в гори!
   – Ну ти і білявка! На концерти не ходиш, в гори не їздиш, і що з тобою робити? Треба то все виправляти...
   Вони доїли свої круасани, допили напої та поїхали кататися по місту. Олесь зупинився десь на узбіччі дороги.
   – Пішли, я тебе сфотографую, дивись який гарний вид.
   Дійсно, красота: порожня вулиця, ліхтарі, лавиці. Що ще треба для вечірньої романтики? Він взяв її фотоапарат, вийшов з машини, щось там поклацав в настройках і сфотографував ліхтар, який самотньо освічував вулицю. Попросив Софію налаштувати фотоапарат, бо в нього то не дуже вийшло.
   – Стань ось тут, – показав рукою на місце під ліхтарем.
   Софія підійшла під ліхтар, якій освітив її лише ззаду й вона стояла немов маленький ангелик, золотисті кучері якого світились, як пшениця на сонці. Він сфотографував її декілька разів, невміло обираючи ракурс. 
   – Оу, з тебе вийшов би не поганий фотограф! До речі, а ким ти працюєш?
   – Ким я тільки не працюю. В мене є своя студія танців, веду курси акторської майстерності, маю бізнес, але то вже не дівочі справи.
    – Студія танців? Та ладно! – Софія неабияк здивувалась, бо дивлячись на цього дорослого бізнесмена ніколи в житті б вона не подумала, що він вміє професійно танцювати та ще й когось вчить.
   – Так, Софійка, так.
   – Ти мене дуже вразив. 
   – А що, не схожий? – посміхнувся Олесь.
   – Я б сказала більш схожий на депутата, – Софія провела очима по його годиннику і сорочці.
   – Ну, то я просто теж депутат, але то таке. Їдемо додому?
   – Вже треба, так? Ну, поїхали... – ще досі здивована, відповіла з сумом Софійка, бо не проти була продовжити їх вечірню прогулянку.
   Але двадцять обіцянних хвилин вже пройшло... Вони сіли в машину, і весь той недовгий час Софія мовчала, лише інколи повертаючи голову в його бік. Він дивився на дорогу, але бачив краєм ока її погляд і усміхався.
   – Софійка, дякую за вечір. Пам’ятаєш я тобі обіцяв квитки на концерт? Ось, дарую тобі два квитки, сходи з подружкою.
   – А що це за концерт?
   – Це кльовий український гурт, тут співає мій досить добрий знайомий. Тобі сподобається, я думаю.
   – Дуже дякую тобі, Олесь. Але я живу з трьома дівчатами, ще треба один квиточок, – не соромлячись попросила вона.