Обліпихове знайомство

XII "Добре там, де тебе люблять"

Все ж тільки починало налаштовуватися, думала тиждень тому Софія. Він покликав її у гори. Спав із нею. Робив їй каву. Постійно питав, як там мама. Можливо, тепер дійсно вони будуть рідно бачитися. Софія поїде додому. Це вже певний час, коли вони будуть не разом. Потім творчість. Вона все обдумала. Слова Олеся були для неї вагомими. Дівчина, хоч і противилася, але через час, побувши наодинці із собою, прийняла рішення, що дійсно так буде краще, як казав він. Вона зрозуміла, що через кохання до Олеся забула за всі свої бажання, бо єдине що їй хотілося весь цей час – бути просто біля нього. А в неї ж була мета, була мрія. Ні. Вона і є. Просто деякий час була за туманом, як ті гори, в яких вони з Олесем знаходилися тиждень тому.
   Скоро Новий Рік. Софія їде додому на два місяці. Треба відвикати від Олеся і звикати знову до своїх пензликів. Так буде краще. Втішала себе. Все правильно. Так має бути.

   А якщо Софія з Олесем втратять той магнитизм між ними, який все сильніше й сильніше з часом притягував їх?
   Ні. Якщо це доля – вони будуть разом всупереч усьому. Тому вона вирішила – поїде додому. Там на неї чекає татко зі смаженим стейком, мала сестричка з надокучливими розповідями про школу та хлопців, татова жінка із власно приготовленим домашнім вином та смачними стравами, пухнаста кішка, яка любить спати разом із Софією та м'яке ліжко зі зручними подушками. Там чекає на неї відпочинок. Нічого не треба робити, нема куди бігти, поспішати, нема завдань та навчання. Спи собі і їж. Їж і спи. Потрібно відіспатися перед навчальним семестром, потрібно набратися енергії, щоб мати сили написати багато картин і відкрити виставку.
   Головне – не погладшати вдома через смачні домашні страви – переймалася вона. Головне – все ж таки хоч трохи спілкуватися з Олесем. Головне – не засумувати вдома на третій день приїзду і знову не захотіти до Львова. А в неї тепер там справ багато: і картини треба писати… і відкрити з Сашком виставку, згодом свою власну… Але ж треба побути вдома з татком. Він так давно не бачив свою вередливу доньку. Не повірить, як вона змінилася, якою стала розумною…

   – Коли ти додому? Сьогодні чи завтра? – подзвонив запитати Олесь.
   Софія намагалася не видавати свого сумного настрою, Олесь не в якому разі не мав відчути провини.
   – Завтра, о п'ятій годині потяг, – спокійно відповила.
   – Я хотів би тебе провести, але на жаль буду зайнятий в цей час.
   Вона нічого не сказала. Що вона йому могла відповісти? Робота є роботою. Вона не мусить поставати між ним і його роботою. Вона не мусить виказувати йому своє незадоволення. Вона все розуміла. І їх останню розмову в горах добре запам'ятала.
   – На скільки ти їдеш додому? – запитав Олесь, після недовгої мовчанки.
   – На два місяці... – сумно відповіла дівчина.
   – Чому на так довго?
   – З родиною хочу побути.
   – Знайдеш там собі хлопця, так, Софійка? – серйозно запитав він.
   – Чого б це я маю собі знаходити там хлопця? – здивувалась.
   – Ти ж молода, красива…
   – Але в мене вже є в серці людина! – Софія розлютилася на Олеся, бо не розуміла його дурних питань.
   – Добре, Софійка, гарної тобі дороги! Будь чемною!
   – Дякую, – холодно відповіла вона.
   – Повернешся – на тебе вже буде чекати твоя майстерня.
   Софія засмутилась через незрозумілі їй питання і через те, що він не проведе її на потяг. Але подумала, навіть добре, що не побачить Олеся перед від'їздом. Бо тоді б вона знову почала думати, сумувати, і серце знову б не давало спокою. А так, побуде вдома, переосмислить все, відпочине й повернеться з новими силами підкорювати місто.
 
   Перший раз, коли подруги всі втрьох замовили собі квитки на один той самий потяг, в один той самий час. Зазвичай, хтось із дівчат залишається ще вдома. І тоді на ту останню скидаються всі хатні обов'язки: помити холодильник, підлогу, посуд, попрати речі, відтерти олійну фарбу з меблів, викинути сміття. На цей раз вони втрьох літали, як бджоли по квартирі, приводивши її в щось схоже на місце, де живуть нормальні люди.
   – Після сесії тут можна заблукати! – жартувала Поліна, в п'ятий раз виносячи сміття на вулицю.
   – То все через вас! Я завжди прибираюся! – розумнічала Оксана.
   – Та тебе в останній час і дома не бувало – то на роботі, то з Андрієм!
   – Ось, тим паче, ще раз підтверджується, що це повністю ваш безлад!
   – Та наш, наш. Годі сваритися. Ти зібрала речі?

   Дівчата і речі. Це заслуговує на окрему главу. Бо любов дівчат до одягу в одному абзаці не описати. Софіїн тато завжди казав доньці, щоб та не тягла через всю країну всі свої речі, які в неї є, щоб брала із собою тільки найнеобхідніше. Софія на то відповідала «тато, тут все найнеобхідніше!», дістававши із валізи: купальники, тонну книг, блокнотики, ручки, олівці, навіть олійні фарби, ніби раптом знадобляться, сукні, шкіряні куртки, спіднички та купу всякого жіночого мотлоху. Нащо тільки Софії зимою купальники та шкіряні куртки – не зрозуміло. І олійні фарби теж нащо додому перти? Ними тато не дозволяє малювати в квартирі. Хай тільки спробує замастити хоч щось! Але ви думаєте вона його слухала?
Софія спеціально купила собі величезну дорожню сумку на коліщатках, щоб зручно було вести та все поміщалось. Але, навіть в цю величезну сумку, розміром з пів Софії, все одно все її «найнеобхідніше» не поміщалося.
   – Ну ось, не закривається.
   – Повикладай щось! Ти все одно й половини носити не будеш! – радила Оксана.
   – Як це не буду?
   – Ось скажи, – Оксана підійшла до валізи й взяла в руки легеньку літню сукню, – нащо вона тобі?
   – Як це нащо? Буду носити!
   – Зимою? А фен тобі нащо? Ти ж додому їдеш, вдома що фену нема?
   – Таким яким я користуюся – нема. Дай сюди, – вирвала з рук сукню та фен.
   – А тарілки тобі нащо?
   – А з чого я по-твоєму буду в потязі їсти?
   – Так одну візьми! Ну а фарба олійна? Ти ж малювати не будеш!
   – А якщо натхнення прийде? Або хтось портрет замовить?
   – Олівцем намалюєш.
   – Йди ліпше свою сумку збирай, – пробурчала Софія.
   – Я свою вже зібрала, – гордливо відповіла та.
   – Ну ось як? Як в тебе так виходить? – Софія подивилась на маленьку самотню валізу, яка стояла біля дверей, очікуючи на поїздку.
   – Вона точно відьма! – додала Поліна.
   Дівчата як завжди збирались і сміялась. Після їх зборів квартиру би було добре спалити, але ж хазяйка цьому не зрадіє.

   Зібралися. Софія та Поліна ледь тягли свої валізи. Одна Оксана легкою ходою повільно собі йшла і сміялася з подруг.
   – Ось де твій Олесь, коли він так потрібен? Зараз би відвіз нас.
   – Він сьогодні працює.
   – І що навіть не зустрінеться з тобою?
   – Ми провели з ним вихідні. Сьогодні він не може, – Софія зовсім не хотіла розповідати дівчатам про останню розмову з Олесем.
   – То ж ти їдеш на цілих два місяці! Міг би і виділити пару хвилин на зустріч.
   – А я тобі казала! – почала своє Оксана.
   – Відчепіться. Я дам собі раду з Олесем!
   – Ви хоч всі квитки та паспорти взяли? – перебила Оксана, знаючи які подруги неуважні.
   – Ой, точно, паспорт! – Софія кинула речі на сніг і побігла по сходам знов в квартиру.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше