ХІV "Sofi"

Софія наближалася крок за кроком до здійснення своєї дитячої, але з часом усвідомленої та такої бажаної мрії. Виставка за виставкою, постійний продаж картин, нові знайомства. В місті тепер немає людини, яка не знає імені цієї художниці аби що ті, хто не причетний до мистецтва. Хоча й такі люди все одно десь бачили цю білявку – або в місті за етюдником та фарбами, або по телевізору, або чули про неї з новин по радіо.
   Як люди досягають успіху? Дехто свято вірить в щасливий збіг обставин, дехто чекає коли на нього з неба зваляться гроші, а дехто кожен день прикладає неабиякі зусилля, щоб дійти до мети. А якщо ще до того, коли ти вклав свої сили, свій час, свою працю додати щасливий збіг обставин, то можна вважати це подарунком долі, подарунком за твою віру, старання та бажання.
   Тільки на удачу сильно покладатися не можна, бо ніхто не знає, що на нас чекає у майбутньому. Комусь просто так доля вирішує дарувати все що людина забажає. А хтось працює все своє життя, так і не отримавши нічого, крім втомленості й витрачених нервів. Доля – дивна штука.

   А Софія не з тих людей, хто вірить у долю. Вона звикла домагатися все своїми силами, своїми думками, своєю працею. Життя навчило її не опускати руки в разі якоїсь невдачі, можливо ця невдача і є початком успіху! Можливо, коли ми так противимося збігу обставин, на які не очікували та не бажали – вони і є потрібними та правильними.

   Інколи ми так старанно намагаємось втримати людину, яка лоскоче наші нерви, проходить лезом по венах і залишає лише сум та спогади. А ми тримаємо її в голові, тримаємося за неї так сильно, так міцно, так жадібно, ніби впали з обриву й раптово зачепилися за тоненьку гілку – цю людину. Ми тримаємося так старанно, так міцно, ніби зараз ця гілка обірветься і наше життя перестане бути значущим. Можливо, воно взагалі нічого не значить для того, за кого ми так старанно тримаємося? Інколи воно розводить нас з людьми, яких відпускати не хочеться, яких так важко відпустити, майже неможливо. Можливо, свою місію, свою роль ця людина вже зіграла і ми мусимо її відпустити. А ми все тримаємося в надії, що взимку буде палити сонце, як влітку, що ранньою весною не буде калюж і холодного вітру, що після літа ніколи не прийде осінь....

   Софія, провівши достатньо довго часу без Олеся, зрозуміла, що ця людина була в певний час її ангеликом. Олесь був потрібен Софії. Це заради нього вона почала безперервно працювати. Вона захотіла довести йому, що зможе чогось досягти в своєму житті, що зможе бути видатною – зможе бути на рівні із ним. Вона мріяла довести, що гідна його уваги, його часу. Адже все, що він має в своєму житті – тільки його рук справа. Тому Софія мріяла мати ім'я та статус, щоб в якійсь день, коли зірки на небі зійдуться, Олесь включив телевізор і побачив Софію – вже не маленьку невідому нікому дівчинку, а талановиту, сильну, відому особистість. Або б він гуляв містом (хоча такий діловий чоловік, як Олесь, рідко виходить на прогулянки, лише ділові зустрічі можуть цьому посприяти), побачив афішу виставки, відвідав її та подзвонив Софії, щоб захоплено наговорити приємних слів та своїх вражень. Бо весь час Софія малювала та мріяла... Малювала з думками про нього, уявляла, як він пишається нею. Хотіла всьому світові довести, що може! Може, за будь-яких умов досягти своїх цілей!

   І вона це зробила, як би не було важко... Потрібно було лише позбутися невпевненості, боязкості, зайвих негативних думок, які заважають йти вперед. Потрібно було просто відкрити серце цьому світу і сказати «приймай мене такою, якою я є, я люблю тебе, світ, і я щаслива находитися тут і мати біля себе вірних людей, які завжди підтримають. "Дякую тобі, мій Бог, дякую вам, мої батьки, дякую вам, мої подруги, дякую тобі, мій любий, але такий далекий Олесь…» – Софія ввечері стояла на балконі студії, після чергової відкритої виставки та подумки дякувала всім людям, які додали їй впевненості та віри в себе.
   Головне – оточити себе людьми, які вас підтримають у будь-якій початій справі. Людей, які перш за все люблять вас такими, якими ви є, які не бояться сказати в очі правду, яка вам може не подобатися, але завдяки якій ви змінитеся  на краще.

   – Вітаю тебе, Софійка! – привітала мама по телефону доньку з відкриттям. – Як все пройшло?
   – Дякую, мамо! Як завжди: купу компліментів, квіти, цукерки, приємно так… – розповідала втомлена, але щаслива Софія.
   – Шкода, що я ніяк не можу приїхати на твої виставки! – з сумом говорила мама.  
   – Я все розумію, але сьогодні я тебе відчувала... – ніжно сказала Софія, зробивши ковток вже холодної кави.
   – Я так пишаюся тобою! Ти в мене великий молодець! – Софія відчула, що мама плаче від щастя.
   – Дякую, мамо, я тебе люблю.
   – І я тебе, донечка, – мабуть, витерла сльози й заспокоїлася. – Ну розповідай, які ще новини?
   – Та які новини, суцільна робота, часу немає ні на що… – знесилено відповіла донька.
   – Як там Олесь, телефонує тобі?
   – Так, інколи телефонує, але більше ми переписуємося…
   – Вертатися не збирається?
   – Ми про це не говорили. Я розповідала йому про виставки, він мені про свою роботу. Щось йому там важко, але каже, що впорається.
   – Дивний твій Олесь, ніяк його не можу зрозуміти. Ладно, менше з тим. Хочу вже приїхати, подивитися на твою студію...
   – Студія… Вона моя друга домівка, я тепер часу проводжу тут більше, ніж вдома. Цілими днями малюю, щоб зайві думки не лізли у голову…
   – Можливо вже пора забути Олеся? Вже пройшло дуже багато часу, а ви досі не разом, – замислилася  мати. – Ти ж постійно знаходишся в творчій сфері, невже немає гідних хлопців? 
   – Ой, мамо… Якби ж хоч хтось сподобався, хоч хтось в серце запав... Дивлюся на них, а в душі – порожнеча. Не тягне мене не до кого... Є там один Сашко, фотограф, я тобі за нього колись розповідала. Закоханий в мене досі. Все зробить, аби я щасливою була! Скільки виставок я зробила, завдяки тому, що він домовлявся, скільки допоміг мені з документацією там всякою, в якій я нічого не тямила… А що я? Я не відчуваю до нього нічого, крім дружнього ставлення….
   – Ну, знаєш, як кажуть "стерпиться – злюбиться". Такий чоловік буде дуже гарним сім'янином, – пожвавилася мама.
   – Мамо, перестань. Я так не зможу, ти ж мене знаєш…
   – Ой, доню!  Як сильно  я тебе люблю... Ти найцінніше що в мене є!