Глава 6.

Карина.

Ці татові студенти в кінець знахабніли! Я просто кипіла від обурення, але зовні тримала себе в руках. Поки спілкувалася з цією Мариною, моє здивування і подив поступово почали перетворюватися в досаду і роздратування. Це ж треба! Вони вже докотилися до того, щоб розігрувати мене, дочку Курчатко! Невже настільки зневажають за відсутність таланту і так сильно заздрять тому, хто мій батько, що переходять до настільки продуманих і підготовлених капостей?

Тоді, у цього неподобства має бути лідер і організатор... Я гарячково міркувала над тим, хто б це міг бути. Навіть знайшли двійника! Дівчина страшенно на мене схожа! Або дуже якісний грим… Я навіть повелася у першу мить! Розгубилася… Поки вона не почала лопотіти про те, що ми не в палаці, а у будинку культури і тут немає ніякої школи мистецтв ... Це вже занадто неправдоподібно! Перестаралися, юні сценаристи!

З коридору, за моєю спиною, відволікаючи від роздумів, почулися грубі окрики: «Марина! Де тебе носить, бісова ковінька?!». Це ще, що таке?

Раптом, я звернула увагу, що скло у нібито дзеркалі між мною і схожою на мене дівчиною Мариною різко стало каламутним і одразу посвітлішало. Спецефект? Я про всяк випадок швидко обмацала гладку прохолодну поверхню. Вона була непроникна і, на подив, чітко віддзеркалювала мої рухи, як звичайне старе дзеркало.

А через хвилину до кімнати увірвався розлючений чоловік, у якому я не одразу впізнала власного батька. Старий спортивний костюм із витягнутими колінами на штанях і вицвіла майка ніяк не в'язалися з образом процвітаючого продюсера і успішного бізнесмена, власника престижної школи мистецтв.

- Тату? У що це ти вирядився? - з жахом, приголомшена, вигукнула я.

Моєму подиву не було меж. А потім, роздратування, через розіграш, зіграло з моїм настроєм і поведінкою злий жарт, і я зірвалася на татусеві.

- А якщо хтось тебе побачить? Не сором мене перед людьми! Ганьба! Батьку, у такому нікчемному вигляді, навіть, не сподівайся поруч зі мною по вулиці йти! Хіба ж так можна, тиць моя радість!? Про що ти тільки думав? Де тільки ти це ганчір’я узяв? У костюмерній? Ти, взагалі, думав, коли вирішив пройтися по нашому палацу культури у такому вигляді? Я не буду перед людьми так принижуватися! Поки не повернеш нормальний вигляд, навіть не підходь до мене! І, взагалі, я сьогодні шалено втомилася і негайно йду додому!

Батько слухав мене з відкритим ротом, ніби я йому напам'ять поему декламувала. Спало на думку, що, напевно, я з ним дуже суворо. Хіба можна так з таточком? Тому я, проходячи повз, стримано, трохи винувато, посміхнулася йому і швидко чмокнула в щоку, обхопивши однією рукою за шию.

- Я, звичайно, тебе люблю в будь-якому одязі, татко. Але все ж, перед пристойними людьми не можна показуватися, маючи на собі таке ганчір’я. Переберися негайно. Зустрінемося вдома, - кинула, вже виходячи, не обертаючись.

Я рішуче рушила вгору. Тато трохи затримався десь унизу, напевне, що пішов до костюмерної, переодягатися у своє. Цікаво, навіщо він так дивно вирядився? І ні, щоб одразу у нього запитати нормально, накинулася на нього... Шкодувала я через свою поведінку. А все, через той ідіотський розіграш з двійником! Цікаво, як у них вийшов такий ефект, коли скло щезає від дотиків?

Мені впало в око, що сходи в підвальне приміщення були незвично запорошені, недоглянуті... Дивно, чому тато не наказав навести тут нормальний порядок?

На першому поверсі я застигла на місці каменем. Вестибюль, фойє, сходи - все схоже на наш палац, але не таке! Це не може бути розіграш! Таке неможливо! Що відбувається? Невже, я опинилася в ...

З другого поверху спускалася жінка.

- Мариночко, ти віддала інструмент реставраторові? Він не сказав, до завтра встигне подивитися? У мене заняття з учнем о третій, - питання було до мене, бо більше нікого навколо.

Я спромоглася розгублено кивнути.

- Дякую, дівчинко моя. Всього тобі найкращого, до побачення! Попрацюй вдома з діафрагмою. Чекаю тебе на заняттях наступної п'ятниці.

Знову кивнула.

- Тебе, до речі, батько шукав. Ви з ним зустрілися?

Кивнула.

Матінко моя! Я дійсно опинилася в іншому світі? Це ніякий не розіграш!? І той чоловік у витягнутих штанях не мій любий татусь, а батько цієї дівчини, Марини?

Я побігла назад. Влетіла до кімнати з дзеркалом і ще раз старанно все обстежила. Притискалася до скла різними частинами тіла і цілком, дихала на нього, стукала, кликала Марину і кілька разів навіть поцілувалася зі своїм відображенням. Результату ніякого! Ніякого помутніння, брижі, щезання скла. Може, потрібен певний час? Гаразд, спробую прийти знову іншим днем, але у ту саму годину!

А зараз що робити? Доведеться, напевне, що, побути поки тією Мариною. Десь же потрібно ночувати і їсти. Я кинулася шукати чоловіка, схожого на мого тата. Наздогнала його на виході з палацу, тобто, з будинку культури.

- Тобі ж соромно зі мною, таким, йти поруч? - похмуро кинув він.

- Будемо сподіватися, що не зустрінемо знайомих, - у тому ж тоні відповіла я.

Упадати перед ним душа не лежала. Далі пішли мовчки. Я старанно запам'ятовувала дорогу. Мені потрібно буде повернутися назад самостійно.