Розділ 5

"Ты снова выстрелил,

Я стала в стороне

Стрела попала не в меня,

А больно стало мне..."

(с) ВИАГРА — Рикошет

— Звісно ж, хвилює, сонце, — так спокійно сказав братик, а в очах я аж злісні вогники побачила. — Не хочу, щоб мою любу сестричку ще вигнали зі школи через таку сукенку.

— Твоя ж нова дівчина ходить у такому кожний день і їй нічого ніхто не каже, — хмикнула я, закотивши очі. — А чим я відрізняюсь від неї?

— Всім.

Я вирішила промовчати й не говорити з цим бовдурем, який вважає, що повинен усіма керувати. Цей хлопець для мене — ще та задачка з зірочкою: може бути й турботливим і нормальним в один момент, а в інший — ненавидіти мене й підколювати. Ця непостійність мене й дратує, а руки так і чешуться, щоб заїхати йому в ніс. 

Ми продовжували наший шлях мовчки. Я розглядала поки що зелені дерева та ясне блакитне небо з хмаринками, які були схожими на милих тваринок. Це набагато краще заняття, ніж вбивати свої нервові клітини, розмовляючи зі Святом. 

— Знову сьогодні погиркалася з мамою? — спитав хлопець, порушивши таку напружену тишу між нами. 

Я не сказала жодного слова, пропустивши крізь вуха його речення. Уявила собі, що я просто йду сама, роздумуючи про своє життя. Схоже, братику така моя безглузда реакція не дуже сподобалася, бо він розвернув мене за руку так, щоб я мала можливість подивитись на нього. Ну, і що зараз буде?

— Чого ти ігноруєш моє запитання? — грубо спитав він, а його вилиці аж ходором ходили від люті. — Я ж до тебе говорю!

— Ти ж сам сказав, що не хочеш мати таку сестру, як я, — буркнула я, висмикнувши свою руку з його міцної хватки. — Я з усіх сил намагаюсь не турбувати тебе, бо тобі цього не хочеться. А ти все одно не відчепишся ніяк!

А хлопець так і стояв, дивлячись на мене, очікуючи нового удару від мене. Тільки йому не потрібно чекати, тому що в кінцевому результаті нову порцію болю все одно отримую я. 

Чому саме я повинна кожного разу ходити по ножах, як тільки наша розмова закрутиться? Хіба я таке заслужила? Таке відчуття, що я — мішень, у яку кожного разу хочуть попасти стрілою, але не виходить. Наче відбувається рикошет, від якого мені стає ще болючіше. 

— Я тоді дуже сильно погарячкував, — спокійно відповів він, важко видихнувши. Хлопець заклав за вухо пасмо мого волосся, яке негарно звисало над очима. Я округлила очі від цього інтимного жесту та перехопила його руку, щоб він собі не дозволяв нічого такого подібного. — Звісно ж, я так ніколи не вважав, а ті слова просто вирвались випадково.

— Слово не горобець, вилетить — не спіймаєш, — лише відповіла з байдужістю я. — Кому потрібні ці виправдання, Святе? Я для себе вже все давно зрозуміла. А для того, щоб розуміти твою логіку, мені потрібно бути або ще розумнішою, або тупішою за ту саму пробку від шампанського.

— Ти — егоїстка, Уль! — випалив він, розчаровано всміхнувшись. — Чого ти лише думаєш тільки для себе, не відкриваючи очі на реальний світ? 

— Знаєш, — я аж не помітила, як це слово зірвався на крик, — у своєму світі жити краще, ніж бачити всю ту картину, яка розкривається переді мною.

— Ну, і яка ж це картина? — не вгамовувався мій співрозмовник, усім своїм виглядом доказуючи, зо саме він має рацію. — Сьогодні я побуду в ролі твого психолога. Розповідай!

— Давай відкладемо цю розмову на потім, — як могла, так і втекла від відповіді: не хотілось, аби він рився в моїх емоціях. Це — моя особиста справа. — Тим більше, що ми вже біля школи. Пропоную просто ігнорувати одне одного й усім буде класно. 

— Дивись, аби тебе реально зі школи не поперли за такий прикид, — лише вишкірився хлопець, а в мені різко зародилось бажання роздерти його фізіономію своїми гострими кігтиками. Помітивши, як я стиснула руки в кулаки, він намагався потішити своє "я" колючими словами в мій бік: — Заспокойся й не гостри свої нігті, Уляно! Тобі це не допоможе.

Я розвернулася й гордо попрямувала всередину, не бажаючи ані хвилиночки знаходитись із цим придурком поруч. Хіба можливо бути таким суперечливим? Я гадала, що таких людей мало й вони просто псують тільки своє життя. Але у випадку зі Святом — він псує моє життя, а сам як той енергетичний вампір розцвітає з кожним днем.

Я полегшено видихнула, коли побачила своїх подруг, які, спершись на підвіконник, махали мені руками. 

— Улька! — кричала Аріна, коли я вже майже підійшла до них. — Давай швидше!

Знову мене вона підганяє! З цим натовпом я вже пожалкувала про те, що взула сьогодні підбори. Звісно, це гарно, я нічого не маю проти цього взуття, але відчуваю, що я собі або ноги поламаю, або завтра зранку не зможу піднятись із ліжка. Мене, щоденнику, як ти вже зрозумів, ці два варіанти аж ніяк не влаштовували.

Я сяк-так дісталась до дівчат й обійнялась з ними, подумки проклинаючи того, хто придумав такі суперові туфельки. Та щоб я та взула цю каторгу на свої ніжки? Ніколи в житті! Байдуже на те, що я й так, можна сказати, "метр з картузом", адже, якщо захочуть мене почути, то зроблять це.

— Скажи мені, будь ласка, — почала суворим тоном Поля, а її очі дивилися на мій рюкзак, — для чого тобі купували телефон?

Я ж згадала, що поклала собі ґаджет у кишеню, так і не ввімкнувши на ньому звук. Витягнувши мобільний під прискіпливим поглядом подруг, я побачила десять пропущених як від Ріни, так і від Полі. Упс...

— Я просто не чула, — лише винувато всміхнулася, поправивши волосся.

Декілька секунд ми мовчали, дивлячись одна на одну. В один момент голос подала Поля, і я одразу зрозуміла, що Остапа як понесло, так понесло.

— А раптом з тобою щось могло би відбутись, а телефон у відключці, — одразу заговорила Ліна, сварячись на мене, як матуся. — Чого ж ти така забудькувата?

— Так я ж не сама сьогодні йшла, — відказала у свій захист я.

— Щось твій братець не вселяє в мені довіри, — сказала вона, відвернувшись до вікна. — Але те, що він красунчик, це на п'ятдесят відсотків рятує його.

— Поль, тільки не роби драму через те, що Уля не відповідала на наші дзвінки, — хмикнула Ріна, заспокоючи білявку. — Вона просто хвилюється за тебе, як і я. Тільки я знаю, що ти пальцем не роблена — відсіч даси. 

— Купи мені щось смачненьке й тоді всі мої переживання як рукою зніме, — без натяків промовила Лінка, дивлячись на мене благальними очима. 

— Може, досить? — хіхікнула я, Ріна теж не втрималась і пирскнула. Полька аж покосилась на нас ображеним поглядом. 

— Хочете сказати, що я погладшала? — налякано спитала вона та обмацала себе ледь не скрізь. — Тоді все — ніяких шоколадок, чипсиків з крабом, сухариків... — відповіла білявка так похнюплено, що складалось таке відчуття, що вона наче помирати збиралась.

— Все з тобою нормально, — вгамувала Поліну Ріна, яка сама ледь змогла заспокоїтись. — Такі щічки від'їла, що на хом'ячка стала схожою.

— За такі милі щічки, — я пощипала дівчину за обличчя, — кавалери будуть натовпами стояти.

— У мене вони вже давно є, — показала вона на своє обличчя й похитала головою, — але все одно хлопці якісь не такі трапляються. На мені стовідсотково якась порча! Або ще гірше — прокльон...

— Зараз усі вони такі, — сказала я, закотивши очі. — Не бери дурного в голову!

— Як добре, що мене не цікавить така маячня, як кохання й хлопці, — полегшено зітхнула Ріна, всміхнувшись.

— А ти так і до кінця життя хочеш прожити нецілованою? — зі смішком прямо спитала Марченко. 

— Та я взагалі не маю наміру віддавати своє серце комусь! — гордо заявила вона, махнувши рукою.

— Не зарікайся, подруго... — загадково протягнула Поля, а та лише показала їй язика. 

Щоб ці дві дівки ще не прибили одна одну, я потягнула їх у бік класу, бо вже розпочався урок. Хвала богу, що це англійська, а не математика, бо моя голова б не витримала такого навантаження з самого ранку. Я попросила в нашої англічанки дозвіл, аби відсісти від братця подалі. Його реакція мені була одразу зрозумілою — дивився так, ніби йому на мене байдуже. Тоді для чого був отой весь цирк учорашній? Чого він мене заспокоював, говорив? Здається, я ще зовсім не навчилася розбиратись у людях...