Обпалені брехнею

Розділ 8

— Уль, — повернула до мене голову Ліна, в очах якої я побачила відчай і сум, — скажи, будь ласка, що це — сон і я не бачу того придурка.

— Я ще досі тут, — зухвало сказав найстрашніший кошмар білявки й улаштувався біля мене. — І я не привид, хом'ячку.

Я аж від такого нахабства й не одразу відреагувала. А він, я бачу, змінився! Хоча до від'їзду я ніколи не помічала того, що цей хлопець був прикладом порядності й слухняності, а щоденні походи в кабінет директора для нього були те саме, що й дихати. Тільки ж не зрозуміло мені те, що він такого зробив перед переїздом, що Котова ще цілий тиждень ходила сумна й майже не говорила...

— Чого ти сюди припхався? — грубо спитала Поля, прострілюючи очима Льошу. Клянусь, ще хвилина — і подруга б налетіла на друга з кулаками. — Де ж твої друзі-посіпаки? 

— Тебе захотів побачити, — хмикнув він, а ми аж з Арінкою офігіли й загули. Оце так поворот! — І мої друзі — не посіпаки.

Поліна аж почервоніла від такої заявочки. Тільки я не знала конкретно, через що вона стала як помідор: чи від злості, чи від сорому.

Я очима натякнула Ріні, що за цим столиком ми зайві. Вона одразу зрозуміла мене й дивно всміхнулася. А ще казала, що її дратує вся ця романтика, як у дешевих і сльозливих мелодрамах. 

— З'ясовуйте свої стосунки не при нас, — я підняла руки вгору, підморгнувши. — Нам з Арінкою пора. 

Я поцілувала Ліну в щоку, а Льоші потиснула руку й вивела Ріну за собою, щоб не порушити ту ідилію. Ми вийшли з їдальні та попрямували до класу.

— Що все-таки між тими двома відбувається? — наче з нетерплячкою спитала Арі, кивнувши на будівлю, де ми обідали. 

— Це цікаво тій, яка ненавидить усе таке романтичне? — з усмішкою видала я, пильно дивлячись їй у вічі. — Те саме, що між тобою і Пашею.

— Нічого між нами немає, — намагалась твердо промовити вона, але в неї це вийшло так собі. Тепер глянемо, що вона далі казатиме. — Хіба що неприязнь.

— А я за це й говорю. Тільки мені здається, що ти точно хочеш набрехати своєму серцю.

— Що? — нервово відповіла русявка. — Ти знаєш: я не можу брехати. Не виходить у мене це робити досконало — тому мою міміку всі розуміють. 

— Ось тебе й твоя міміка й видає, що ти ще щось відчуваєш до Паші, — я засміялась, а Ріна трохи нахмурилась. — Очі бігають, щічки червоніють — усе це видає тебе.

— Ти що — психолог? — здивувалась вона, оглянувши мене з усіх сторін. — Це все ознаки того, що мене аж колотити починає при згадці Супруна. У мене алергія на нього, розумієш?

І вона пчихнула. Я не повірила цьому збігу, бо в науці ще нема такого, щоб у людей одне на одного алергія була. Але з нами можливо все. 

— То я ж на сеанси ходила, — розвела руками в різні боки.

— Ну гаразд, — тяжко видихнула дівчина, а її обличчя виглядало так, ніби вона щось не те сказала, — вибач мені, будь ласка. Я не хочу навіть говорити за того Пашу — ще свій настрій не хочеться псувати, сперечаючись з тобою.

— Але ти пообіцяй подумати, — попросила її я, відчинивши двері класу.

— Обіцяю, бо ти все одно не відчепишся, — хмикнула вона й закотила очі.

А потім у нас знову почався урок...

***

Нарешті наш навчальний процес на сьогодні закінчено і я можу радіти, що вижила після сьомого уроку — історії України. Цей предмет мені справді дуже подобався, але не тоді, коли я ледь не вмирала, а мій шлунок співав "серенади", вимагаючи їжу. Все-таки потрібно було послухати Полю й добряче поїсти. 

Радісні однокласники вже швидко почали збиратись, як тільки пролунав дзвінок, а я лише поклала свою голову, яка, здавалось, от-от розірветься від цієї спеки, — на холодну парту. Як же добре! Таке відчуття було, що я знаходилась у пустелі, а потім мене засунули в холодильник. Зараз би дістатись додому, а потім — у ліжечко. Коли майже всі вийшли з класу, я одразу підняла голову й вирушила на пошуки Свята. Мені потрібно його попередити, щоб через нього не сталась ніяка біда.

— Уль, мені потрібно бігти, бо й так запізнююсь у музичну школу, — сказала Поля з сумом, очікуючи з Аріною мене, поки я нарешті складу свої речі.

— Все добре, — втомлено сказала я й позіхнула. — Я взагалі планувала піти й поспати, бо це навчання випиває з мене всю енергію.

Я попрощалась з дівчатами, пообіцявши їм, що ми ввечері обов'язково потеревенимо. Дивлячись їм услід, легенько всміхнулася. Але стояла я так недовго, бо мені терміново потрібно було сказати Святу дещо важливе.

Я знайшла його з іншого боку школи, де він стояв з деякими хлопцями й щось дуже голосно обговорювали. Придурки! Чесно, якби не та ситуація, яка назріває між нами, то я б трималась від братця якомога далі. Підійшовши до цієї компанії ближче та гордо піднявши свою голову, щоб вони не думали, що я ще їх боюсь, — спитала:

— Мартинюк, можна тебе на декілька слів? 

Хлопець перестав сміятись, коли побачив, хто саме до нього звернувся. Судячи з його реакції, він не очікував мене тут побачити. А я очікувала. І чому я не здивована, що він палить? Що ж, це — його здоров'я, і хай що хоче, те й робить.

— Уляночко, а що таке? — криво всміхнувшись, він викинув цигарку й затоптав її ногою.

Всі інші зареготали, а мені раптово аж крізь землю провалитися захотілось. Я стиснула руки в кулаки, гадаючи, що це мені може допомогти. Як же мені кортіло заїхати цим ідіотам по зубах! Не люблю принижуватись перед такими людьми, але в цьому випадку повинна це зробити, бо від цього залежатиме, схоже, не тільки моє життя.

— Важлива розмова, яка нарешті дасть тобі зрозуміти, що в нас, схоже, є проблема, — крізь зуби промовила. Можливо, йому хоч так буде зрозуміло?

— То ти сама й вирішуй її, — хмикнув Свят і засміявся. — Пора дорослішати, егоїстко!

Господи, як же мені набридли ці його кляті слова! Невже не можна нормально ставитись до мене? Я, врешті-решт, теж людина! І в мене теж є почуття. 

Я підійшла до нього ближче й смикнула за руку, щоб ми відійшли. У мені злість так і кипіла, як лава. Головне — триматись гордо, щоб не вибухнути. На диво, хлопець не сказав жодного слова — просто йшов за мною. Відійшовши на безпечну відстань, я стала напроти нього. Він оглянув мене зацікавленим поглядом, піднявши одну брову догори.

— Менше розповідай тій Саші про нашу сім'ю й що в ній коїться зараз, — наставивши на нього палець, твердо промовила я. — Вона щось задумала...

Я не сказала, що саме, бо очікувала його реакції. Не знаю, я чомусь боялась того, що він просто посміється й піде.

— А наша сім'я руйнується через тебе, егоїстко, — боляче "вколов" братець, пропустивши мої слова крізь вуха. 

— А тепер послухай мене сюди уважно, — я притягнула його до себе, щоб він мав змогу почути мої слова, але вже почала шкодувати за свій жест, — менше довіряй Волошині, бо вона націлена на те, щоб закохати тебе в себе й кинути.

І знову я не до кінця все сказала...

— Ти що, ревнуєш? — спитав хлопець глузливим тоном, збільшивши відстань між нами. От я наївна дурепа! — Хай робить, що хоче — мене це не обходить!

— Скажи, ти — ідіот? — хмикнула я, поправивши свій рюкзак. — Чого ти такий примітивний? Це реально важливо, але ти вирішив увімкнути ображеного хлопчика, замість того, аби допомогти мені.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше