Розділ 13

— То ти вважаєш, що я харизматичний? — перепитав хлопець, глянувши мені в очі, в яких я наче бачила смішинки. — Вражає.

— Давай обійдемося без цих твоїх хвилинок самозакоханості, — я подивилась на нього суворо, — гаразд? У нас серйозна розмова, а тобі лише до слів потрібно придертись.

— То ти справді так гадаєш? — він продовжував діставати мене. 

— Якщо й думаю, то вголос я це казати не буду. А то ще одну корону собі на голову натягнеш, — хмикнула я, відвернувшись від хлопця. Ще одне таке речення, що не стосується теми — і я піду геть. — То ти готовий зробити так, щоб Саша закохалась у тебе по самі вуха?

— Я в цій справі — профі! — запевнив Свят, а я вирішила повірити йому на слово. — Як зроблю я, так ніхто ще не робив.

— Ага, — я похитала головою й просто приземлилась нею на найближчу м'якеньку подушку, — ті дівчата самі липнуть до тебе — ось такий у тебе прийом. 

— То в мене стратегія така, — поважним тоном заявив братець, лігши на безпечній відстані до мене. Добре, що він розуміє, що в нас мають бути тільки дружні стосунки. Щось більше — заборона. Та-а-ак, щоденнику, щось не туди мене занесло... — Нічого ти у зваблюванні не розумієш!

— Ти точно користуєшся такими парфумами, які в собі містять якісь флюїди, — підтвердила факт, привставши на правий лікоть. Так пильно оглядала його очі, ніс, родинку біля верхньої губи, яка мені завжди подобалась... Якби ж можна було би провести долонею по його лиці. Що це зі мною в біса таке!? 

Цей хлопець — точно не мій варіант — про нього я взагалі не маю права думати саме в цьому сенсі. Схоже, мені потрібно, щоб у моєму житті з'явився той, хто буде підтримувати мене. Справжнє перше кохання, яке хоч інколи й приносить страждання, але разом із ним ми отримуємо радість від життя, тому що поруч з нами знаходиться та людина, заради якої хочеш підкорити всі вершини світу, або ж віддати частинку себе тільки для того, щоб вона була щаслива. Я вже тільки що відчула себе Поліною, яка постійно дивиться всі ті свої серіали про любов, але в реальному житті їй у цьому плані не щастить. Якийь дуже дивний ланцюжок...

Я аж здригнулася від своїх дурнуватих думок, які так і хотіли спонукати мене хоч до якихось дій.

— Чого ти так спочатку всміхалась, а потім — аж здригнулась, ніби привида побачила? — Свят торкнувся мого плеча й стривожено спитав. Усе-таки хвилюється, хоч і намагається це приховувати... — Може, ти підеш і відпочинеш?

— Та то я уявляла реакцію Саші, коли вона дізнається, що її план наериється мідним тазом, — збрехала я та встала з ліжка, бо на вулиці вже справді була темна ніч, а в кімнаті лише світилась настільна лампа, яка занурювала приміщення в напівтемряву. — А злякалась я того, що перед собою просто ту жінку з кошмару побачила. Просто я дуже сильно втомилась.

— Щось ти наче недоговорюєш, — з підозрою протягнув брат, скануючи мене поглядом, через що я ще більше відчувала себе незручно. — Але не буду тебе чіпати через це, бо ми ж наче тільки примирились. Щодо парфумів, то в мене їх немає — я їх усе одно не дав би. Ти ще маленька, щоб кавалерів водити!

— Не забувай, Святику, що в нас різниця у віці — всього лише один рік, — трішки з пафосом сказала я й закотила очі. — То ти зрозумів, що ця Саша має бути в тебе до нестями закохана? І бажано, щоб це відбулося найближчим часом.

Хлопець кивнув і легенько всміхнувся, а я перервала цей зоровий контакт тим, що розвернулась від нього й вийшла за двері. А там я побачила перед собою Ольгу Петрівну, яка попри темряву виглядала наляканою. Я це відчувала. 

— Що ви тут, прибираєте? — з прихованою насмішкою спитала я жінку, бо вона не просто так тут бродила ввечері. — А я гадала, що ви додому пішли.

— Вирішила пройтись, аби перевірити, чи скрізь я навела порядок, — з тремтінням у голосі відповіла вона, знаходячись неподалік від мене. 

Не вірю! Тут і дурень зрозуміє, що вона точно щось вишукувала. Або ще гірше — підслуховувала нашу розмову зі Святом, що може бути цілою катастрофою.

Цього не можна допустити ніяким способом, адже Саша тоді буде на крок попереду й точно дістанеться того бісового щоденника, про який я взагалі мало що знаю! А хоча...ця гувернантка ніякого відношення до Волошиної взагалі не має, тому нам хвилюватись немає за що. Хіба що — насторожитись.

— Посеред ночі? — з підозрою спитала я та склала руки на грудях. — Ви щось ще робили?

— Я, напевно, вже піду, бо не хочеться ставити вас у незручне становище, — поспішно промовила вона, проігнорувавши мої запитання,  та почала спускатися сходами на перший поверх. — Добраніч!

У мене вже не було сил продовжувати цей "допит", адже Ольга Петрівна все одно б нічого не сказала, хоча я знала, що з її вуст лилась тільки брехня. Вона — точно не та, кому можна довіряти так само, як і Волошиній. Чи може бути таке, що ці дві особи пов'язані між собою? Мені терміново треба проникнути в кабінет батька та дізнатись про це. Схоже, у мене з'явилась ще одна підозра...

Я захотіла одразу ж поділитись цією ідеєю зі Святом, але вчасно схаменулася, тому що він міг вже відпочивати. Я пішла до своєї кімнати, яка зустріла мене мороком і холодом. Зате за вікном вже місяць заміняв сонце й він був єдиним світлом у приміщенні. Я старалась якомога тихіше знайти свою піжаму та піти хоч покупатись, адже я відчувала на собі емоційну важкість, яку необхідно було змити із себе. Прийнявши водні процедури, я все-таки лягла й сильніше закуталась покривалом, щоб зігрітись. Мене ще довгенько мучило безсоння, через що я просто перекручувалася з одного боку на інший, намагаючись знайти собі місце для сну.

5 вересня 20..0 рік

— Я сьогодні точно не піду до школи, — пробурмотіла мамі, яка тільки зайшла до моєї кімнати.

Щоденнику, ти нічого такого не подумай, що я там така вся розбещена, що сама обираю собі той день, коли я хочу йти в школу чи ще щось подібне! Я справді відчувала себе дуже погано: голова дуже сильно розколювалася з усіх боків, горло боліло так, що й ковтнути слину було ще тим випробуванням; та й тіло ломило й постійно морозило, що вночі я шукала покривала, щоб не змерзнути, бо відчувала я себе, як на Північному полюсі. 

— Я ще нічого не казала, а ти вже одразу так категорично, — відповіла я та відчула, що ліжко трохи прогнулося. — Чому ти вчора не сиділа вдома, а пішла кудись попри те, що захворіла?

— Потрібно було, — ліниво сказала я, виглянувши з покривала, та відчула ще більший дискомфорт у горлі. 

— Якщо тобі погано, то, звісно, залишайся вдома. Тільки я передам Олександрі Романівні, щоб вона дала тобі пігулки.

Це чудово, що саме Саша буде вдома, а не та Ольга Петрівна. Вона точно мені допоможе проникнути в батьківський кабінет — я сильно сподіваюсь на це.

— А ти що, не будеш удома? — здивувалась я.

— Я їду на шопінг з мамою Аріни, — легко відказала вона, корегуючи свою зачіску.

— А тато буде вдома? — з надією спитала я.

Мама лише знизала плечима й піднялася з ліжка. Навіть і не доторкнулася до мене. Відчувала я себе в той момент опустошеною та заразною(хоча це просто звичайна застуда!). Ну що ж, шопінг — її вибір.

— Відпочивай, доню, — сухо сказала вона й вийшла за двері, тихо причинивши їх.

Я знову ще більше закуталася покривалом і сумно видихнула. Настрій узагалі був нікудишнім. Нічого не хотілося. Навіть я почала вже шкодувати через те, що не пішла до школи, бо там хоч якась движуха, а не ось це все: нудьга, грип і самотність. Вийти на вулицю в мене все одно не вдасться, бо точно не випустять. Влаштовувати втечу через терасу — точно не варіант, тому що я живу на другому поверсі і страшенно боюсь висоти — це раз; і практикувати альпінізм по деревах(можливо, це тупо прозвучало, проте, хто ж це прочитає?) якось не хочеться, бо знаючи свою вдачу, точно можу випасти та ще й покалічити себе.

Я вирішила: відлежуватись у таку мить, коли батьків немає вдома, не маю права, поки я можу використати свій шанс завдяки своєму грипу. Піднявшись з ліжка, я вийшла з кімнати, навіть не потурбувавшись про те, як я виглядаю. 

— Сашо! — гукнула я гувернантку, як тільки спустилась на перший поверх. Страшенно хотілося щось поїсти. — Вже всі пішли?