Розділ 27

— Що тобі потрібно? — сухо відповіла я, намагаючись утримувати себе, щоб не наговорити нічого зайвого. 

Тиша. Певно, мама обдумувала над тим, як відповісти на моє питання. Хоча навіть і знати нічого не хочу про це. Принаймні, сьогодні.

— Я дійсно зрозуміла, що скоїла страшну помилку, коли не розповіла тобі правду, — тремтіння в її голосі я дуже добре чула, що здавалося, що вона от-от заплаче. Збоку можна подумати, що я найжорстокіша дитина в цілому світі по ставленню до своїх батьків. — Знаю, що ти мене все життя будеш проклинати. Це і є моїм найстрашнішим покаранням.

Ось тоді я й усвідомила, що я справжнє стерво. Безжалісна егоїстка, яка думає лише за свої проблеми та переживання! Від цього стало дуже соромно...

— Мамо... — все, що я змогла видати з себе, а одинока сльоза вже покотилася щокою. 

— Можеш мені не вибачати, тому що я на таку зневагу заслуговую. Хотіла просто привітати тебе з Днем народження, а не викликати у твоєму голосі жалість...

— Це зовсім не так..., — почала я, проте жінка кинула слухавку, так і не вислухавши мене. А я ж хотіла просто сказати, що неймовірно сумую за нею попри все те, що було між нами останнім часом. 

Я тримала вимкнений телефон у рукці й дивилася в одну точку, часто кліпаючи очима. На моє обличчя капнула холодна краплина дощу — і ось тоді я вже й не втримала свої емоції під контролем і сильно розплакалась. Яке ж я все-таки дурне створіння! Людиною мене важко назвати, тому що я була жорстокою у ставленні до своїх батьків... Я закрила обличчя руками й тихо схлипувала, картаючи саму себе за свої вчинки. 

Але раптом я почула звук вхідних дверей, які грюкнули, й уже поспішила витерти солону рідину з лиця, щоб ніхто нічого не запідозрив. Не хочеться нікому псувати цей святковий настрій своїм пригніченим станом.

— Уль, ти чого так довго? — по голосу я одразу впізнала Марту, яка легенько торкнулася мого плеча. — Свят уже хотів іти, проте я його випередила. 

— Та я вирішила ще подихати свіжим повітрям, аби заспокоїтись і усвідомити, що я постаріла, — я повернулася до неї обличчям і шморгнула носом. Схоже, сьогодні жарти — зовсім не мій вид діяльності. — Думаю, ти скоро теж над цим булеш думати. Але ти поки що малолітня, тому все нормально.

— Ой, дурниця це все! — вона всміхнулась і похитала головою. — Ми всі рано чи пізно постаріємо. Але зараз нам потрібно жити на повну котушку й насолоджуватися життям. Бо воно пролетить, як один момент, — вона клацнула пальцями, — що навіть не оглянешся, а вже будеш з палицею ходити.

— Гаразд, — я вирішила прислухатися до її слів і перестати себе мучити дурними питаннями. Ні, самокопання — це, звісно, добре, але це не повинно бути як звичка. — Ти мене переконала.

— Ти що, плакала? — вона уважно глянула на мене, а я відвела очі вбік, навіть не дивлячись на те, що на вулиці темрява. Марта — дуже прониклива дівчина, яка постійно дивиться на тебе й вивчає твої емоції. Їй подобається вся така психологія людей. — Краще розкажи зараз, бо потім тебе це точно хтось із наших спитає. У тому чи іншому випадку все одно доведеться розповісти.

— Так, я справді плакала, — тяжко видихнула я, потерши обличчя. — Задумалась про те, що мене мама навіть не вислухала — просто вибачилась — і кинула слухавку. А я ж хотіла з нею ще поговорити попри те, що декілька місяців тому я їй кричала про те, що ніколи не пробачу їй за всі її гріхи.

— Можливо, вона хотіла тобі дати ще час на роздуми? Адже те, що вона накоїла, не одразу можна сприйняти адекватно. Твоїй же матері не п'ять років, і вона не розбила якусь там вазу. Вона не хотіла псувати тобі свято, зрозумій.

— Але я навіть не встигла сказати їй, що сумувала за нею, — тихо сказала я та обійняла подругу.

— Тихо, тихо, — вона втішаюче проводила рукою по спині, — ти їй це обов'язково скажеш зовсім скоро. Слухай, може, на Новий рік ви приїдете вже назад? Тобі тут самій не набридло?

— Бабусю якось не хочеться покидати, та й зі Святом нам доведеться прикриватись, аби чутки різні не пішли, — розгублено промовила я.

— А тобі не байдуже на думку оточуючих? — вона розвела руками, а в її голосі я почула обурення. — Це — твоє життя! Тільки ти його проживаєш так, як тобі потрібно. Не зважай на думку оточуючих, адже вони тобі ні друзі, ні родичі.

— Тобто, ти не будеш відговорювати мене, щоб я припинила це свавілля зі Святом? — невпевнено пробурмотіла я, опустивши очі на білий сніг. 

— Якщо тобі з ним добре, то чому я повинна щось тобі доводити протилежне? — невимушено відповіла подруга й узяла мене за руку. Довелося припинити споглядання на землю й скерувати свій погляд на Марту, в очах якої я не бачила ані розчарування, ані злості, чи ще якоїсь негативної емоції. — Ти ж щось відчуваєш до нього, по тобі це видно одразу. Святові ще й дякувати треба! Ти ж просто існувала, а зараз — аж розцвіла поруч з ним. Він — чарівник, чи що?

— Можливо, — я знизала плечима й намагалася сховати щасливу посмішку. 

Дуже дивно, але я вже заспокоїлась і подумки пообіцяла собі, що на свята поїду додому. Пора вже поставити крапку в цій історії та відпустити всі свої образи. Жити з цим тягарем, який поступово скочує твою нервову систему до бісової матері, — дуже важко. Хочеться повернутися до свого нормального життя, в якому такій брехні не місце. Важко це казати, проте, я навіть шкодую, що заварила цю кашу. Але тепер мені повинно стати легше. Принаймні, я на це сподіваюсь...

— То що, ходімо? — спитала Марта, кивнувши головою в бік будинку. — А то вже скоро всі повиходять нас шукати.

Я хитнула головою в знак згоди й ми попрямували до будинку, щоб ніхто за нас ще не починав хвилюватись. Коли я з Мартою зайшла всередину, то вже з порогу було чутно, як голосно говорять мої друзі. Особливо — Рі. Ох, мої подруги зовсім відрізняються одна від одної! Одна — ще та тусовщиця й завжди за будь-який двіж, друга — сама серйозність і розум нашої компанії. Третя — золота середина з-поміж них. І я, яка взагалі наче не з цієї планети. 

— Що ви вже не поділили, що нашу Рі чути ще з порогу? — засміялась я, коли проходилася до кухні коридором.

І тут ми з Мартою застали цікаву картину: наша Рі була притиснута до раковини Супруном і він точно збирався її поцілувати. Я, звісно ж, могла просто помовчати й поспостерігати за таким моментом, але не витримала й легенько кашлянула, від чого ця "парочка" вийшла з трансу. Аріна одразу заліпила Паші сильного ляпаса й змогла вискочити з його рук, а хлопець просто похитав головою та вийшов з кухні, трохи незадовлено зиркнувши на нас із Мартою. Угу, хай там собі думає про нас, що йому заманеться — псувати своїй подрузі нерви я йому не дозволю! 

— Це що таке було, м-м-м? — я ж подругу захищала, але й без підколу в цій ситуації ніяк неможливо обійтись. — Давно вже у вас таке?

Я помила руки та сіла разом з Мартою біля Ріни, оточивши її з двох боків, аби вона не втекла. Сьогодні так і хочеться когось допитати — настрій такий. Щоденнику, навіть не питай чому, бо сама не знаю! Інколи бувають у мені такі "бзіки". 

— Це він сам щось до мене причепився, — знервовано відповіла вона, а я уважніше придивлялася до неї. — Я його навіть культурно послала, проте... вийшло те, що вийшло. Гадки не маю, що він хотів таким випадом сказати.

— Те, що ти йому подобаєшся, — константувала факт Марта й плеснула руками. — Авадекедабра! О Боже, я вже твоїми словечками з Тік Току розмовляю!

— Нічого, звикнеш, — Рі втішаюче похлопала по плечу подругу й піднялася зі стільця. Я посадила подругу назад, адже я її ще не розпитала. — Нормальні хлопці свою симпатію показують зовсім по-іншому: красиві слова, ввічливість і тому подібне. Але Супрун — це не Доріан Ґрей[1], тому...

— А нічого, що той чувак — просто безжалісний вбивця? — інколи я дивуюсь її смакам. — Я вже мовчу про те, яким у нього було життя...

— Ну от бачиш, — насупилась вона, але продовжила, — навіть і тут шукаєте в героєві недоліки. Тільки в ньому починаєш бачити тільки хороше, а тут бац — жорстока реальність: вбивця й усякі такі інші "лесливі" епітети! Немає нормальних хлопців просто — і все.

— Для тебе він точно знайдеться, — я хмикнула й ми з Мартою потягнули її трохи засмучену до інших гостей, які вже з нетерпінням чекали на нас.