Розділ 29

Я отямилась у доволі темному й похмурій будівлі, стіни якої, здавалося, от-от розваляться. Голова страшенно гуділа так, ніби мене крім того шокера ще чимось били. Я оглянула все своїми очима, акуратно крутячи головою, бо кожний рух — нова порція болю. Ще й нудота з'явилась — і я відчувала, що довго не протримаюсь. А в очах — суцільний морок. Не знаю, що зі мною мають робити, але мені вже й так погано. Пошвидше б вибратися звідси.

Хотіла сказати хоч щось про допомогу, та мій рот був затулений скотчем, а руки й ноги — мотузками. У голові була повна каша, всі думки просто перемішалися, що хотілося, щоб мене забрали з цього жахливого й холодного місця. Та цього точно не станеться, тому що мій телефон повністю вимкнувся, а викрадачі не випустять мене, поки не зроблять того, що вони запланували. 

І від цього одинока сльоза боляче скотилася моєю щокою. Я зовсім сама. Ніхто навіть і не здогадується, де я. Я й сама цього не знаю. Іронія чи не так, щоденнику?

Схоже, Ольга Петрівна й Сашенька заздалегідь знали, що я зловлюсь на їхній "крючок" з правдою, бо я — та, хто хоче знати все про минуле моєї сімейки. Це справді так, але я ж не думала, що мене можуть ударити струмом і непритомну привезти в якусь закинуту будівлю. Мене аж трусонуло, коли згадала той момент із Сашею та шокером у її руках. 

Чесно, я вже й гадки не мала, яку кількість часу я вже тут провела. От просто сиділа на тому стільці — і все. Всі м'язи затерпли, бо колишня покоївка, схоже, постаралася добряче й зав'язала мотузки дуже сильно. І стан у мене вже був на межі. Таке відчуття було, що я вже помирала, але ж поруч нікого не було. Я страшенно боялася, що помру в такому молодому віці. Я ж так мало прожила в цьому жорстокому світі, навіть до інших країн не злітала. Та я ще нічого не зробила за ці кляті сімнадцять років, чорт візьми! 

І тому й на душі аж гидко було від такого відчуття. 

Якісь дві божевільні раптово з'явилися в моєму житті, перевернули його догори дриґом — тепер мене вони вже й уб'ють. Хіба ж не прекрасно?

— Ну що, отямилася вже? — зненацька пролунав напружений голос Саші. 

Я чула її важкі кроки й відчувала, що моїй новоспеченій родичці було байдуже на мій стан. Так і знала, що вона — підле й егоїстичне стерво. Ще в житті таких не зустрічала! Я тяжко видихнула, мріючи про те, що мені хоча б зірвуть цей клятий скотч з губ. Липка суміш неприємно пекла, через що я почала крутити головою, щоб на мене звернули увагу.

— Мені сказали наглядати за тобою, — сухо продовжила дівчина й сіла напроти мене на іншому стільцеві. Я дивилася на Сашу з острахом, адже не знала чого очікувати від неї. Вона — "людина-хамелеон". Можливо, чув таке, щоденнику? — Не розумію, навіщо ти їм знову знадобилась, якщо ж ти й так все знаєш... Зрозумій, я так з тобою вчинила тільки через те, аби побачити в маминих очах хоч якісь ніжні почуття до мене. Ще з дитинства глибоко в душі відчувала, що для власної мами я — найбільша помилка в її житті. Вона постійно вказувала на мої недоліки та невдачі, порівнюючи мене з іншими дітьми. Я ніколи не чула від неї слова "люблю". Ніколи. І дивилась на мене так, ніби я — не її донька, а абсолютно чужа людина. Завдяки чому я й відчувала себе завжди самотньою. А потім — я перестала себе жаліти й стала справжнім стервом.

Остання фраза мене сильно здивувала та дещо...налякала. Чесно, я думала, що в них хороші стосунки. Але тоді — у темряві — Саша дійсно була зі мною щирою у своїй сповіді. Хоч мій зір мене й підводив, адже скрізь панував морок, але тут я справді повірила двоюрідній сестрі. Можливо, після цього наші стосунки й не налагодяться, проте я хоча б знатиму, через що вона такою стала. Навіть шкода її стало, тому що вона протягом свого життя відчувалв себе зайвою біля мами. Скільки не старалася, не намагалася їй довести щось протилежне — Ольга Петрівна завжди відштовхувала доньку від себе, створюючи міцний бар'єр між ними.

— Може, ти хочеш щось сказати? — вона підійшла до мене ближче й спитала. — Зараз я зніму цей скотч, тільки зачекай.

Вона різко смикнула й відірвала ту липучку з мого рота, полегшено зітхнувши. Вдихнувши різке холодне повітря — у моїй голові запаморочилось ще більше й мені потрібна була допомога. Від свого жахливого стану хотілося тільки одне — це плакати.

— І саме тому ти виконувала всі її вказівки й була собачкою "на побігеньках"? — заторможено спитала я, глянувши мороку в очі. У темноті я взагалі нічого не бачила, а на вулиці, здається, вже не було так світло. 

— Так, — я чітко почула в її голосі розпач, — але мама навіть цього не оцінила. Мене вона вже настільки дістала, що хочеться зробити все на зло. Але, в результаті, виходить так, що я з нею завжди заодно. Мені вже набридло бути такою поганою, знаєш... Я навіть друзів нормальних не маю. Про що тут говорити?

І після цього я почула її тихе схлипування. Хотілося її втішити, але я стовідсотково не була впевнена в тому, що це може бути чиста правда. Адже, як відомо, наша Волошина — ще та акторка. Тільки "Оскару" їй ще не вистачало дати. Але саме тоді я стримала себе, аби не встромляти їй ніж у спину своєю недовірою й просто вирішила вислухати її. Здається, їй просто необхідно виговоритись.

— А знаєш, — раптово почала вона, попри те, що все одно плакала, — у мені кипить шалене бажання піти своїй матусі наперекір. Не знаю, якою буде реакція на те, що я зроблю, проте мені вже буде байдуже на це.

— І що ти хочеш зробити? — я ледь видавила з себе це, тому що й говорити мені було вже важко. 

— Я зараз спробую розв'язати тебе, але ти повинна десь добре сховатись, аби мама тебе не побачила. Виходити на вулицю, я думаю, не варто, бо скрізь є мамині люди, які точно повернуть тебе сюди назад і буде ще гірше, повір. Я зателефоную в поліцію та Святу, щоб він приїхав за тобою і, сподіваюсь, мені вдасться непомітно провести вас повз тих охоронців. Головне — щоб мама раніше не повернулася.

Я не дуже розуміла її логіку, але тоді знала одне: мені дуже погано й тоді я б точно не змогла втекти. Я кивнула головою — і дівчина розв'язала мене. До чого ж сильно затерпли м'язи! Спробувала піднятися зі стільця, та мої ноги не слухали мене й я знову впала на холодну й сиру землю. В очах темно — нудота аж підкотила до горла. 

— Чого ж ти мовчала? — сказала налякано дівчина, підіймаючи мене. — Тоді — забудь усе, що я казала щойно. Я тебе не покину. Зараз я телефоную Святові, у швидку та поліцію. Не хвилюйся, Уль, усе буде добре. 

Я ж нічого не відповіла — просто сперлася об її плече й намагалася хоч якось плентатись ногами. Вона посадила мене знову на стілець і почала ходити біля мене колами. 

— Алло, Святе? — певно, вже почала телефонувати всім тим, хто може допомогти мені. — Уляну викрали і їй дуже погано. Схоже на струс мозку. Так, я розумію, що за це я теж можу сісти. Але потрібно, щоб ти приїхав і був поруч з нею. Я буду намагатись її вивести з цього місця, поки матері нема. Можеш ще, будь ласка, викликати швидку та поліцію?

Вона продиктувала адресу й вимкнулась. Саша знову спробувала мене підвести й ми повільно пішли. Ці кроки давались мені дуже важко, тому що сил зовсім не було. Але я не здавалась, адже в мене не було жодного бажання залишатися тут хоч на мить. Не знаю, скільки ми ось так ішли, але я відчувала, що от-от вийду на свободу. Хотілося так вірити в це...

— Улю, довірся мені, — сказала Саша, приобійнявши мене за плечі. — Свят скоро приїде — і все це закінчиться — я обіцяю.

— Все буде добре, — ледь чутно промовила я.

Та раптом пролунав голос тієї жінки, присутності якої я завжди боялася. Ольга Петрівна. Власною персоною.

— Куди це ти її ведеш, доню? — крикнула вона голосно, а в мене ледь кроа із вух ледь не полилась. — Хіба я ж тобі казала, щоб ти розв'язувала її?

Вона наближалася до нас. Кров у венах захолола — серце прискорило свою швидкість у два рази від страху того, що могло тоді статись.

— Тікай! — тихо наказала Саша й плеснула мене по плечу.

Як же я тікатиму, якщо вона тут залишиться? З нею точно щось може бути жахливе. Її мама — божевільна жінка. Ніколи не знаєш, чого можна очікувати від неї. А я цього не хочу!

— Тільки з тобою! — відповіла їй я та, хапнувши її за руку, ми побігли тільки туди, куди відчували.