2.Нова реальність

Реальність. Яка вона? Хто може впевнено сказати живемо ми в реальності чи у вигаданому світі?

 Вищі істоти повинні оберігати людей і водночас приховувати правду та ховатися по кутках. Мирні угоди узаконені нашими предками явно працювали тільки в одному напрямку і це зрозуміло. Не так давно на нас полювали, вбивали, роздирали й звинувачували у всіх тяжких злочинах.  

Ми хижаки, так, по своїй натурі обожнюємо полювання, але ж не всі безжалісні винищувачі. В роді Маннаро вважалося тяжким злочином зашкодити людині, в той час, як Лікатопи харчувалися вбивствами. Минулого століття наші предки уклали угоду між перевертнями та людьми: ми захищаємо від “хворих перевертнів”, а вони не переслідують нас і дозволяють спокійно проживати на більш заселених територіях. Історію своєї зграї я добре знаю, як і розумію весь ризик піти на зустріч з Неданом. 

Після розмови з батьком я попрямувала додому. Весь час думала над його словами. Поки не вирішила перевірити все у Великій книзі. 

Колись батько взяв з мене обіцянку, що не відкриватиму її без його дозволу. Зараз, думаю,  заслуговую знати правду.

Всівшись за маленький стіл у вітальні, повільно гортала стару, майже трухляву книгу. Через деякий час натрапила на малюнок повного місяця.

“ Обране місяцем — дитя, що народжується раз в п’ятсот років. Зачате під променями місячного світла може принести мир, або ж навпаки — хаос”.

І все?! Два рядки та все більше питань. Нічого про здібності, перетворення і магію. 

— Ел, ти вдома? — почула голос батька з коридору. Швидко закрила книгу й заховала під подушку, що мирно лежала на дивані. 

— Так, — для правдоподібності перемикала канали пультом на увімкненому без звуку телевізорі.

— Доню, — батько знімав з себе куртку на ходу. Присів поруч втягуючи шию в плечі. — Я домовився з дільничим, він визволить Джемм. Мілі впізнав місце на відео, а нам треба тікати.

Сперечатися немає сил. Я просто глянула батькові в очі й кивнула. 

— Завтра зранку поїдемо, а зараз я справді дуже втомилася, хочу трішечки відпочити, обдумати твої слова, — перевела погляд на екран телевізора. Пустота заполонила всю площину грудей. Втішала себе, що насправді не ображаюся на батькову брехню, адже це все для моєї ж безпеки. Себе не обманеш. Боліло. Десь глибоко в душі щемило до сліз. Вони не шукали виходу, не хотіли литися з очей. Пекли, горіли глибоко в закутках плоті, стримували крик й образу. Я занадто спокійна, врівноважена. Зміни почалися з самого серця. Поки не зрозуміло в який бік — хороший, чи не дуже.

— Добре, в мене буде час зібратися, — поплескав мене по плечі. Намагався поцілувати в маківку, але я відсторонилася. Вперше…

Повільно вийшов з кімнати, залишивши мені запах емоцій. Коктейль, вибухонебезпечний, загадковий, доповнений новими ароматами та відтінками.

Закрившись у своїй кімнаті я прийняла єдине правильне рішення. Швидко зібрала в рюкзак все необхідне й вискочила через балкон на вулицю.

Звір рвався на волю. Бажання сплелися з природою, відчути всю потужність своєї вовчиці. Так, це саме те, що мені потрібно: відпустити себе, дати волю інстинктам. 

Зараз о пів на восьму вечора, тільки смеркає, ризиковано блукати лісом в образі вовка. Інстинкти не зупиниш, емоції непідвладні для часу доби. Звір хоче свободи, позбутися від болю, брехні й зрозуміти шлях, істинний шлях своєї долі. 

Не так давно ми придбали невеликий будинок на окраїні міста, біля лісу, щоб мати більше можливості вигулювати звіра в темний час доби. Я рідко перетворююся, до сьогоднішнього дня не відчувала  потреби, жила в гармонії зі своїм звіром.

Де кинула одяг не пам’ятаю, потім по запаху знайду. Тільки почалися хащі, як дозволила звіру вирватися на білий світ. Бігла щодуху, відчуваючи лапами кожну суху гілочку. Вітер грайливо розвіював густу шерсть, слух уловлював голоси людей на іншому боці лісу. Ніс вхопив запах крові. Лапи безупинно несли тіло вперед до гоміну.

“Цікаво?” — в голові почувся голос. Оглядаючись по сторонах я не помітила перешкоди й боляче врізалася в міцне дерево. З гуркотом впала на землю і тільки тепер помітила, що моя шерсть не сіра, як зазвичай — біла.

“Невже тебе батько не навчив елементарних правил?” — продзвенів гучний сміх. Ментальний зв'язок. Я чула, що тільки найсильніші перевертні можуть передавати свої думки на ментальному рівні.

Як не дивно, не відчувала чужої присутності, тільки голос в голові. 

“Недан знищив твоє життя, зробив залежною від місячного сяйва, ти повинна померти, щоб дати змогу жити іншим.”

Стряхнувши щелепою спробувала піднятися на ноги. Можливо це маги лікатопів? Не збираюся слухати нісенітниці. Впевнена, що в них слабкі маги, вони напівкровки. Такі маги не можуть володіти достатньою силою проти чистокровного перевертня. 

Все одно стало страшно.  Маги прокляті створіння як і їхні господарі. Чистокровні давно відмовилися від магії заради миру всіх вищих створінь з людьми та взаємоіснування.

Серце невпинно пришвидшило свій ритм, бажання перегризти виродкам горло росло в такт серцебиття. 

Причаїлася, очікувала гостей. Зір в мого звіра відмінний. Я бачу на відстань більше ніж п’яти кілометрів і ніч цьому тільки сприяє. Навіть не зрозуміло чого чекаю, і можливо все те, що я чула в голові тільки фантазії. 

Інстинкти не давали тілу поворухнутися, я лягла на живіт склавши лапи перед собою.

“Дістань кінжал, проткни своє серце, коли зійде новий місяць. Врятуй тисячі невинних життів. В протилежному випадку — ми всі помремо.” — голос заколисував. З’явилося бажання проткнути свої груди гострим кинджалом. Стало холодно і волого, повіки прикривалися і тільки коли стало темно відчула присутність вовка. 

Запах хижака неможливо сплутати з іншими істотами: міць, рішучість та влада — це все облило окропом. Різко розплющила очі й підхопилася на лапи. В декількох метрах від мене стояв сірий вовк — Маннаро. Лікатопи мають інше, змішане забарвлення: сіра шерсть на хребті, яка плавно від живота переходить в чорний колір.