2.1***

“Фу-фу, нападати на дівчину, ще й в десятки разів молодшу за тебе — критинізм.” 

Всі завмерли. Бажання опустити голову з’явилося настільки несподівано, що я миттю присіла на задні лапи. Сірий вовк задкував й за хвилину заховався в хащах. 

Лікатоп реготав на повні груди. Сміх різав слух, але я найбільше хотіла побачити істоту, що не залишила мені вибору, як тільки схилити голову.

Морок накрив землю. Крізь густі клубки туману проривалися дивні звуки. Крок за кроком невидима сила штовхала мене назад поки в щось не вперлася.

“Свої” — регіт в голові продовжувався. Туман розвіявся з такою ж швидкістю, як з’явився. На поваленому дереві помітила тінь, яка вмить зникла вслід за туманом.

“Прокляття” — голосно вилаялася і здається мої слова не залишилися не почутими. 

 “Не хвилюйся, крихітко, Еціо не такий сміливий як ти думаєш” — різко повернулася, впираючись поглядом в жовті, видовжені зіниці. “Пішли, виведу тебе звідси.”

“Де Джемма?” — не була впевнена, але якимось шостим чуттям відчувала. “Кажи негайно, що тобі потрібно Недане” 

“Звідки ти знаєш моє ім’я?” — гарчав, його звір невдоволений й злий. Роздратування відчувалося більш ніж виразно. Погляд скаженів, вовк повільно наближався до мене попереджаючи рухами, про свої наміри.

“Ти хворий? Сам сьогодні мені приніс телефон Джемми” 

“Зрозуміло.” — хриплий голос змушував шерсть рухатися. “Йдемо, розкажеш, що я ще зробив.”

Схопився й побіг в бік дороги. Знала, що потрібно бігти за ним, але речі мої були в іншому боці. Трішки обдумавши я все ж таки вибрала дорогу до речей: не ходитиму голою. 

Одівшись попрямувала в бік бару, чи клубу. Умикнувши навігатор на телефоні чітко слідувала інструкціям. Еціо… Серце стискав біль. Своєї мати я ніколи не бачила. Батько розповідав, що коли була маленькою, маму вбили, тільки ніколи не говорив хто. А сьогодні, в день коли я вперше почула, хто її вбив він з’явився переді мною. 

Я батькова донечка, з цим не посперечаєшся, Але все ж таки, напевно з мамою було б набагато краще.

Перед баром, як не дивно, жодних міцних хлопців. Тільки пристрасно цілуються парочки. 

Без перешкод потрапивши всередину відразу скривилася від запаху. Перегар висів у повітрі з клубками тютюнового диму. Численні відвідувачі: міцні хлопці зі своїми дівчатами, що безцеремонно сиділи на їхніх колінах й фліртували. 

— Уважно слухаю, — я ще на вході помітила Недана: він сидів біля барної стійки в компанії великого келиха пива.

— А ти так нічого, малявко. Думав, будеш довго мене шукати, — відповів врівноважено, зосереджено вдивляючись у напівпорожній бокал. Розслаблений, кожний рух, рух — володаря світу: впевнений та чіткий. 

— Мене не цікавить, що ти думаєш! Де моя подруга і що ти зі мною зробив?

— А що я з тобою зробив?  — відштовхнув від себе бокал з вираженою злістю й тільки тепер подивився на мене. Шаленство відчувалося шкірою. Холодний, морозний погляд, що відлунював відразу змушував кипіти, підняти голову звіра. — Вип’єш? — підняв руку вгору, запрошуючи бармена. Єхидна посмішка бісила, до темних смужок перед очима. Зухвалість в очах, в руках... можливо я божеволію, але нутром чую його цинічні думки.

— Не п’ю! Я прийшла по подругу.

— Не маю уяви про що ти говориш, — розвівши руки в боки самозакохано посміхнувся. — Якщо я десь розважався з твоєю подругою, можливо, не факт, що запам’ятав. 

— Не грай зі мною, — дивимося одне одному в очі. Твердий погляд і лякає і притягує. Небо… чисте небо, блакить, клята безодня без дна. Там нічого не прочитаєш — зовсім.

— Крихітко, — зіниці темнішають, — говори по справі, в мене немає найменшого бажання няньчиться з тобою. 

Чудово! І що це в біса означає? Прокляття! Діставши з рюкзака телефон подруги протягую йому. Зі злості присідаю поряд.

— Зараз я освіжу твою пам’ять! — кров кипить, судини наповнюються гарячою смолою. Намагаюся контролювати серцебиття, але воно ехом гупає в мізках. — Ще скажи що це фотошоп? І це не ти сидів сьогодні зі мною на парі? — кричала я, з викликом майже перекрикуючи гучну музику. Він уважно дивився відео: гладко вибриті щоки загострилися. Рука, в якій тримав бокал стиснулася. Стакан розлетівся на дрібні крихти, а рідина розлилася по барній стійці. 

— Пішли, — підхопився на ноги. Зловив мене за лікоть. 

— Руки забери, — вирвалася я. Страшно і водночас моторошно. Знаючи свої можливості попадання в халепи, я чомусь була впевнена, що цього разу все набагато гірше.

— Не рипайся! — крик зі злісним гарчанням. Очі відразу замерехтіли жовтим вогнем. — Вибирай: або ти сама йдеш, — наші очі близько. Іскри так і сиплються. Гнів лютує в нас обох припорошений ненавистю. Груди чоловіка опускаються в так моїм. Ми обоє відчуваємо ненависть, злобу  один до одного. — Я, — підійшов впритул, — не з благородних сімей перевертнів. Не можу собі дозволити швендяти між людьми в ніч повного місяця. А день після дурію від мігрені, не можу підняти голову з подушки. Так де ти кажеш я був?

Вчора був повний місяць! 

Я засторопіла. Не могла підібрати слів, проте продовжувала вбирати в себе божевільний погляд, скажених, лютих очей.