12.Каратель

— Вона моя донька, — шепнув батько. 

— А я син Афродіти, — хмикнув чоловік. — Або вона їде з нашою людиною, або ви двоє їдете туди, звідки приїхали.

Батько різко повернув голову в мій бік. Дивився на мене з болем, можливо навіть шкодував, що запропонував приїхати сюди, але відступати я не мала наміру. 

Легенько кивнула батькові, накрила його руку, яка міцно стиснула кермо. Запевняла посмішкою, що я не боюся, і все буде добре. 

Але це було далеко від істини. Єдина людина, якій я довіряла, кого підпускав до себе звір залишить мене одну-однісіньку і ще не зрозуміло що там, за шлагбаумом.

— Добре, — прошепотів батько. Хотів вийти з авто, але його зупинив охоронець.

— Ні, нехай вона виходить, поїде зі мною машиною, наказ вожака. 

Робити нічого. Відстібнула ремінь безпеки, поцілувала тата в щічку і міцно обійняла.

— Не хвилюйся, я швидко! — вискочила на вулицю. 

Сонце вже котилося за обрій і мене вперше лякала ніч. Звісно я перевертень і маю сили, щоб постояти за себе, але практики немає, а ці люди її мають. Вони не озброєні, спокійні, але справжні хижаки: швидкі, натреновані.  Можуть порвати одним вмілим рухом.

— Сідай, — показав на поруч припаркований джип. Повернувся до мене обличчям, вискаливши зуби. Це був вискал. Не посмішка. Його ненависть відчувала, звір вже підіймав голову. Захистити мене — це все, що він хотів. Гостре повітря, закрадалося в легені панікою. Погляд темних, майже чорних очей зароджував суперечності. 

Зібравши всі сили виконала наказ. Пристебнувши ремінь, очікувала мого водія. Від хвилювань стиснула кулаки й ойкнула від пронизливого болю в долонях. 

Звір від відчуттів, градусу небезпеки випустив кігті. Вони впилися в мої долоні, випускаючи світлу кров. Прокляття вона й справді біла! Біла! Кров! 

— Прокляття! — вилаявся чоловік, як тільки відчинив дверцята з боку водія. — Сідай ззаду, якщо хочеш доїхати живою. Цей аромат вивертає нутрощі.

На автоматі перелізла назад. Я не відчувала запаху, навпаки, мені здавалося в салоні аромат старої потертої шкіри та сигаретного диму. 

— Вибачте, — для чого я це сказала не зрозуміла. Можливо, щоб заспокоїти себе. Чоловік всівся за кермо, злісно глянув на мене в дзеркало і тільки тоді завів двигун. 

Шлагбаум піднявся, з болем спостерігала, як батько проводжає поглядом мій автомобіль.

Ліси продовжувалися. Ідеальне покриття дороги дозволяло мчати на великій швидкості. Рідкісні зустрічні авто блимали фарами нам і водій відповідав тим же.   

— Ти вже тут була? — піймала незадоволений погляд на собі.

Тільки кивнула, не наважилася відповісти.

 — Я так і думав, — запустив пальці в чорне волосся. — Я не знаю навіщо тобі Каратель, але він не простий вовк. Краще йому не бреши. 

— Для чого ви мені це говорите? — глянула на свої нігті, які знову почали перетворюватися на кігті. 

— Твій запах занадто унікальний, щоб я не розумів, що ти теж не простий вовк. Думаю тобі потрібна допомога, я чув, що вовки шукають дитя місяця. 

Що? Тобто не тільки Еціо і Недан! 

— Якщо ти донька Еш, то жила поза зграєю і навіть не маєш уявлення, як і твій батько, як змінився наш світ за останнє століття. 

— А ви все знаєте? — вже ненавиділа себе за запитання, але воно так швидко вилетіло, що не змогла себе зупинити, тільки обірвати на пів слові.

— Я Зубр, перший замісник Карателя, і якщо він відправив привезти тебе  в цілісності, цьому є вагома причина. Я знаю, що ти думаєш, не хвилюйся, за тобою ніхто не слідкував. Ніхто не знав коли ти прийдеш, але вожак сподівався, що прийдеш до нього і саме тому я вже тиждень сидів на смердючому кордоні.

Пам’ятаю як Недан говорив про аромат. Але тоді я не звертала на це увагу. А зараз з’явилася божевільна думка, від якої тіло пробило тремтіння.

— Дорога довга. Ні в якому разі не відкривай вікно. Буде жарко кажи, включу кондиціонер. 

Всім щось від мене потрібно, тільки я не розуміла що.

Вже починалися забудови, хмарочоси і я повернулася до вікна, щоб краще розгледіти атмосферу.

Після двох кварталів зрозуміла, що Зубр казав правду. Світ зовсім не такий, до якого ми звикли. На перший погляд, це була звичайна вулиця, де звірі та люди перебували в гармонії. Не боялися один одного. 

Невеликі кафешки, модні магазини з відомими брендами. Але атмосферу я відчувала зовсім іншу. Страх. Ніби їх всіх хтось затиснув в кулак і дозволяє робити те, що потрібно, а не те що хочуть самі мешканці. 

Як тільки наш автомобіль з’являвся в полі зору, всі поверталися. Хто зупинявся, хто втікав, за будинки.

Їхали ми справді довго, вже через пів години після початку подорожі мене потягнуло на сон і я задрімала.  

Постійний стрес та роздуми не давали мені відпочити декілька ночей, а тут немов заколисало. Пробудилася від поштовху в коліно. Віджахнулася й забилася в крісло. Серце нестримно гуркотіло в скронях. Не одразу зрозуміла де я, второпала реальність побачивши відчинені двері й Зубра, який спостерігав за мною спершись руками на капот автомобіля.