22.Недан. Ел.

Завжди ненавидів незрозумілий біль. Зараз він саме такий: пече в грудях, тіло немов кам’яна статуя. НЕ можу поворухнутися, мене ніби закували в лід і поливають кип’ятком.

 Пам'ятаю, як скочив між Мейс та Ел і все  — темрява. Пітьма проковтнула розум і як я не стараюся розплющити повіки не виходить. Чую її голос, відчуваю ніжні дотики. Враження, що мене замкнули в кімнаті без вікон, сирому, смердючому приміщенні і тільки підтримка Ел не дозволяє зануритися в пітьму навічно. 

Вовка паралізувало, мою сутність ніби відділили від нього. Почувався безпомічним, стояв посеред пітьми, шукав промінчик сонця, щоб зачепитися і ввімкнути світло. Повернутися додому, до неї, своєї зграї. 

— Недане!

Захотілося стиснути руки в кулаки. Голос стерво ні з чим не переплутаю — ніколи. Він снився мені в кошмарах не одну пару десятків років. 

— Не треба хвилюватися, я все зробила так, як ти хотів, — нарешті побачив Хаан. Вона стояла біля дверей, з-під яких пробивалися промінчики світла. Одягнена в ту саму сукню, що при останньому нашому побаченні.

— Ти хоча б лахи змінила, тепер це лахміття не в моді, — відразу перед очима з’явилася Ел в джинсах та футболці. Запахло її волоссям, аромат лілії пробуджував ще більшу жагу розплющити очі. 

Я розумію, що це не реальність, можливо навіть пастка, хитро спланований капкан. Поки я мовчки боровся зі своїм звіром, почуттями, пустив все на самоплив. Та й не бачив я нічого. Зовсім. Сутність приняла її, бажання бути з парою втопило мене в почуттях. Триматися від неї на відстані було дуже важко. Як тільки опинявся в ліжку, хотілося вити, гризти землю зубами. 

— Все такий гордий і красивий, — граційно підійшла ближче. Колись я тонув в цьому погляді, хотів поцілувати кожний сантиметр тіла, віддано кохав… Але зараз, тільки огида, ненависть і презирство.

— Що треба, шльондро? — не приховував зневаги. Уважно спостерігав за її спокійними рухами.

— М-м, — надула губи. Підійшла близько, наскільки це можливо, обвела пальчиком моє обличчя, але я не відчував дотику. — Як помилялася, коли трималася за тебе, стала б нареченою Еціо, не простовбичила сотню літ в цьому пеклі. Скажу відверто, — нахилилася до мого вуха, — він і в ліжку набагато кращий за тебе.

Намагалася розбурхувати в мені ревнощі, перевіряла, хитре стерво. 

Куточки губ поповзли вверх, скептична посмішка просилася на обличчя. Тепер остаточно зрозумів — я дурень. Телепень, що закохався у відьму, і знав, тоді всі про це говорили. Солодкий голос увів мене в оману, а можливо…

— Мені не цікаві ваші горизонтальні розваги, в мене тепер своє життя. І твої чари вже давно на мене не діють, — тільки тепер посміхнувся.

Хаан незадоволено фиркнула й присіла на стільчик, якого я раніше не бачив. Речі з'являлися нізвідки, туди ж зчезали. 

— Знаю, давно я тебе не “годувала”, шкода, мені подобалося, як ти за мною бігав хвостиком, — розсміялася. Закинула ногу на ногу й нахилила голову на бік, не відводила  погляду, здавалося шукала відповідь на свої питання в мене на обличчі. — Але це не важливо, ти тут! І поки твоя білява повія не знайде вихід, ти будеш тут, тонути у пітьмі, як я пеклася під промінням місяця. А найбільше тішить те, що вона його не знайде, тому що його не існує!

Залилася дзвінким сміхом. Я ж промовчав. Немає сенсу витрачати енергію, потрібно тільки чекати. Ел знайде вихід, тим паче, що вона не одна.

Ел

Я не могла повірити словам Лая. Стояла над ліжком, розглядала безсилого вовка і лихоманливо шукала виходу. Згадувала все, що розповідав батько, навіть, що дізналася сама з книг. Нічого не підходило. Про траву лупо, що в перекладі з італійської означає вовк, в інтернеті знайшла легенду. Ще в давнину люди відкрили її дивовижні здібності проти вовків. За описом вона схожа на фіалку, от тільки росте на високих, кам’яних схилах Альп. 

В мене немає часу бігати горами, я це знала. Годинник невпинно йшов вперед, а я не бачила виходу. Серце нестерпно кололо болем від вигляду паралізованого вовка. Злість вирувала в тілі, але змушувала вовчицю сидіти тихо, поки я не знайду вихід.

Вже далеко за опівніч, коли задрімала, почувся дзвінок телефону, і я швидко підняла слухавку. 

— Так, — протягнула хрипло.

— Як там твій ручний вовк? — від знайомого голосу підскочила на ноги. Вибігла на балкон й вглядаючись у пітьму шукала непроханого гостя. Хотіла, щоб він був тут, бажала роздерти, адже тепер зрозуміло, хто за чим стоїть. 

— Це ж твоїх рук справа? — довкола дому не було нікого, тільки охорона і краєм ока помітила Зубра на границі з лісом. — Треба було відразу здогадатися, виродок! — не могла стримувати себе, кричала від безсилля. Сльози не втрималися й покотилися щоками. 

— Маленька дівчинка засмутилася? — реготав. Я ж впилася кігтями в поручні й підняла голову до неба. Місяць… він майже повний. 

В голові спливли слова Карателя. Поглянула на свою руку під променями місяця й зрозуміла. Нарешті знайшла вихід.

— Ти ж хочеш, щоб твоя ланцюгова собачка повернулася в цей світ… —  скинула виклик. Не мала бажання дослуховувати, сама знайшла вихід і не думала піддаватися на провокації підлого Еціо.