23.Ел

— Ти щось сплутав, Лаю, — не може бути! Я добре пам’ятаю слова Карателя.

“Кров білого вовка може вилікувати будь-кого, перевертня чи навіть вампіра.”

Не могла повірити, що щось пропустила, прокручувала в голові нашу розмову, знову і знову. Можливо був підтекст, тільки я його не зрозуміла.

— Нехай це залишиться в таємниці, поки ми не будемо впевнені, — торкнулася руки хлопця.

Лай виглядав дуже стурбованим, і це зрозуміло. Недан вожак, поки що. Якщо його вовк і справді мертвий, я не зможу його воскресити. Ніхто не зможе. 

Знайшла вихід з однієї пастки й загнала себе в іншу. 

Запропонувала Лаю декілька варіантів розвитку подій, розуміла, що так довго тривати не може, рано чи пізно зграя про все дізнається.

Спустошена болючими думками присіла на край ліжка. Ніжно протягнула рукою по голому торсі, зупинилася в районі серця, заплющила очі. Намагалася відчути вовка, свою пару, старанно сконцентрувалася на відчуттях.

Біль проходив по шкірі током, солоні доріжки блукали  по щоках, відчуття вбивали. Вовчиця скавуліла, її туга огорнула душу. Він мертвий… її вовка більше немає. 

Нахилилася до обличчя Неда, поцілувала бліду щоку, хаотично оглядала обличчя й шепотіла:

— Я все виправлю, чуєш? — гладила трішки кучеряве волосся. Долонею накрила щоку, ніжно торкалася й схлипувала. — Я поверну тебе, вір, вір в мене! — ще раз поцілувала.

Поднялася на ноги, знову, із жалем глянула на Неда, вийшла  в коридор. Не знала куди йди, дуже потребувала ковтка свіжого повітря, або ж навпаки отрути. Те, що буянило в грудях не могла назвати болем — ні! Пекло, клята вогняна гієна там палала. Оперлася на першу стінку і як крапля води стікала до підлоги. Стиснула щелепу до скрипу, впилась зубами у свій кулак, щоб не гарчати. 

Якби звір попросився на волю було б легше, але він навпаки заховався. 

Тихенько спустилась на перший поверх. Ніч панувала всюди, тиша та, здавалося спокій. Зайшла на кухню, випила стакан води й присіла за стіл. Згадалася наша перша зустріч. Перша зі справжнім Неданом, а не підробкою. Холодний погляд, впевнені рухи, і палкий поцілунок на даху. Тіло згадало, відчуття, губи пекли відчаєм.

— Вам щось потрібно? — розплющила очі, поруч стояла покоївка. Я навіть не пам’ятала її імені. Показала на стільчик поряд. Дівчина присіла, з насторогою дивилася на мене. — Може світло увімкнути?

— Не потрібно, — зітхнула, — наступний тиждень, щоб тут не відбувалося, про це не повинен знати ніхто. Навіть миші. Якщо я дізнаюся, що стіни мають вуха, ти відповідатимеш першою.

В мене сім днів, щоб все виправити. І я це зроблю, правда не знаю поки як, але поверну свого вовка.

Ще раз попередила покоївку й вирішила повернутися до Недана. По дорозі почула голос Лая й повернула до кабінету. Увійшла без стуку, де на місця Неда сидів Зубр. Тримав біля вуха телефон, зрідка кивав головою, іншою долонею вперся в стільницю й вистукував пальцями свій ритм. Лай сидів на дивані, як тільки я зайшла піднявся на ноги.

— Зубр все знає, вибач, — опустив голову. Він добре усвідомлює, що саме я вожак, поки Недан хворіє. 

Кинула в нього злим поглядом. 

— Візьми, — протягнув слухавку Зубр. З побоюванням зробила крок вперед й прийняла гаджет.

— Так, — витиснула. Знала, кого почую, чесно кажучи боялася, страшно почути гірку правду від Карателя. 

— Не картай себе, — спокійне дихання почулося зі слухавки, — ти все правильно зробила. Проти лупо немає протиотрути, я про неї ніколи не чув. 

— Чому, — решта слів застрягли в сухому горлі. Підійшла до вікна, обійняла себе за плечі, набрала повні легені повітря й тільки тоді продовжила. — Ви казали моя кров зцілить… Можливо тому, що не повний місяць?

— Це тому, що Еціо тобі голову забив дурницями. “Повний місяць” і все таке, — в тоні почулися нотки гніву.  — Ніхто, чуєш, НІХТО не знає достеменно. Це велика загадка, — голосно видихнув. Навіть побачила його проникливий погляд, від чого хребтом пробіглися мурашки. — Стосовно зцілення скажу так: кров зробила свою справу, зцілила його тіло від всіх отрут.

Укус — це теж свого роду отрута! 

Тільки зараз зрозуміла: я не врахувала найголовніше — він Лікатоп. “Хворий перевертень.” Кров врятувала Неда від всіх недуг і навіть перетворення у звіра. Повернула природі, в якій він народився. 

Ще чула відлуння слів Карателя, але сенсу не розуміла. Вовчиця ховалася, від болю закривалася від мене. Заплющила очі від безсилля, благала її не покидати мене. Не забиватися в куток, а боротися. 

Кинула слухавку Зубру, притулилася спиною до високого комода, що стояв біля вікна. Я тільки один раз була в цьому кабінеті. Весь час уникала спілкуванням з Неданом, боялася підпустити до себе. 

Розглядала красиві, темні дубові меблі. Величезне вікно закрите тяжкими тканинними жалюзями, тиснуло на мізки. Хотілося відкрити, побачити небесне світло. Диван, на якому зараз розмістилися чоловіки, бісив нестерпно, бажання викинути його пробивалося під шкіру. Масивний дубовий стіл під вікном зі зручним кріслом нагадував про його господаря, відлунювався кип’ятком в судинах. Навіть світлий колір стін, що гармонічно поєднувався з темною підлогою та меблями дратували.