38. Недан

Я мчав по жвавій трасі, забувши про правила дорожнього руху. Мені було наплювати на крики й сигнали за плечима, хвилювало тільки одне. Боявся до смерті втратити її, і те, що крутилося у мене в грудях, ніколи раніше так сильно не лякало. Злився на себе. Матюкався під ніс, ставив собі тільки одне питання: навіщо залишив.

Але і з собою взяти її не міг. Відьми могли мене прийняти в інший спосіб,  і що я б зміг зробити — нічого. Так, біс забирай, я слабкий, занадто слабкий і це теж до сказу дратує.

Заїхав додому і навіть не глушив мотор. Підхопив ніж, сунув в кишеню і відразу побіг в ліс, кинувши ключі комусь з хлопців. До ущелини біг як божевільний, легені горіли, я зовсім забув, що не у вовчій шкурі.

Згадав, як це приємно бігати зі швидкістю світла, як гостро відчувати, бачити й чути кожну порошинку, що приземлилася на твоє тіло.

Як же мені цього бракує.

Після перетворення я ненавидів свій вигляд, мріяв стати людиною і жити нормально. Потім звик, і жив думками про помсту і справедливість.

Біля ущелини побачив Лая. Вони із Зубром сантиметр за сантиметром роздивлялися місцевість. Сказали, що шукають вхід, адже маг більш ніж упевнений, що тут щось нечисто.

Я тільки кивнув, тому що говорити погано виходило, роздивлявся дерева і кущі, поки мій погляд не впав на вхід у печеру.

Мене щось потягнуло вперед, і тільки опинившись перед темним тунелем, без роздумів зробив крок всередину. Тепер мені бракувало ще хорошого вовчого зору. Темрява ставала все густіше, а важке почуття палило усі нутрощі.

— Неде? — за мною рушив Лай. Підбіг ближче, перегородив мені шлях. — Ми тут нічого не могли знайти, ти щось відчуваєш? Я відчуваю негативні потоки, можливо це магія.

— А я нічого не зрозумів. — до нас приєднався схвильований Зубр. — Я не надто чутливий, але саме тут я останній раз бачив Ел. — зупинився в декількох метрах від виходу. — А потім подумав, що це просто моя уява, адже тут його немає — камені, з усіх боків. Вони не могли сховатися тут, це неможливо.

Я багато років живу в цій місцевості і ніколи не бачив цієї печери. Ущелина, перехрестя, але печера…

Дивився в темряву, намагаючись щось побачити.

— Ви заходили всередину? — я вже здогадувався, куди вони пропали.

— Та там безвихідь.

Але я був упевнений у зворотному.

Ел

Еціо провів мене вглиб печери.

Я спочатку не розуміла чому ми йдемо в глухий кут, але як тільки його масивне тіло опинилося біля стіни, вона зникла. Мені відкрилася картина, яку я не чекала побачити. Ціле місто, в  усій красі. Будинки, вулиці, парки, заводи. Усе це виблискувало вдалині. З гори картина була просто невимовна, я б навіть сказала неймовірна. Маленькі будинки виглядали, як сироти на тлі велетенських багатоповерхівок. З першого погляду може здатися, що це просте місто, коли б не одне "але".

Одна будівля чимось нагадувала вежу Ноя, тільки ця виблискувала золотом.

— Ласкаво просимо до Золотого міста! — задоволено вимовив чоловік.

І тільки тепер я зрозуміла, що місто дуже схоже на Острів. Правда тут все занадто награно, я прямо це відчувала. Так, на Острові страшно, там немов інша енергія в повітрі, суворість, влада, а тут страждання та  муки.

Ми стояли на високому пагорбі, на невеликому дерев'яному містку, з якого йшли дві стежини. Одна втікала вниз, друга — до високої огорожі, біля воріт якої топталися охоронці.

Я відразу зрозуміла, що нам туди, і вже відчувала присутність Джемм. І була дуже рада, що в місто нам йти не потрібно. Я тільки дивилась вниз і захлиналась болем, жалем. Не впевнена, що там все, як у звичайному світі, інакше б Еціо не сховав місто від сторонніх очей.

— Це копія Острова? — мені стало цікаво, і потрібно ж якось зрозуміти, що він збирається робити.

Еціо підійшов, схопив мене за передпліччя. І примруживши очі, нахилився до обличчя. Попри вовчий вигляд, від нього віяло відразою, очі горіли переможним вогнем, і мені навіть здалося, що я пройшла усі рівні гри так, як він хотів.

— Красунечко, це Острів-копія. Мій брат ніколи не відрізнявся креативністю.

Він посміхався, але дивився мені в очі зі злістю, і я бачила, як його закоротило від питання. Намагався не показувати ненависть до Ноя, але вона була невичерпна, про це говорив прискорений стук його серця.

— Пішли! — Грубо потягнув за руку, і як я припускала, потягнув у бік охоронців.

Я вже не відчувала страху, чи паніки. Мені здавалося, все йде своєю чергою, і як тільки для нас відкрили важкі ворота зрозуміла, як помилялась.

Тут не було НІЧОГО! Тільки висока огорожа, вівтар для жертвопринесень, я такі тільки в книгах бачила. Поруч, на землі намальована, велетенська пентаграма, в якій і сиділа Джемма.

— Що ти з нею зробив? — від шоку я не могла прийти до себе, як тільки моя подруга підняла затьмарені очі. Джемма була не схожа на себе, здавалося, що це просто зомбі-копія. Синці під очима, на тілі немає живого місця, а в очах тільки біль і прохання.