2

   Я зітхнула, розвернулась і попрямувала в інший бік. Погляди робітників припікали мені спину. І я почала лаяти себе за неквапливість. Адже знала, що сьогодні будуть приготування до ночі Червоного місяця. Але надто мені хотілося побувати на площі біля фонтану, де я любила гуляти ще дитиною. Хотілося подивитися на місця, де минуло моє безтурботне дитинство, востаннє. Тоді, в ті майже забуті роки, я й припустити не могла, що в одну з найтемніших ночей мого життя перст Оракула вкаже саме на мене.                                                                                                                                                           

   — Таша! — наздогнав мене оклик. — Таша Сіотар!                                                                                    

   Я зупинилася, але повертатися не поспішала. Якщо їй є що сказати, то я вислухаю. Але назустріч не зроблю жодного кроку.                                                                                                                                   

   — Таша! — вона зупинилася переді мною, перегороджуючи дорогу, наче боялася, що я піду.               

   Я перевела погляд на дівчину. Ту саму, яка працювала, прикрашаючи центральну площу, і дивилася на мене ледь не з жалем.                                                                                                                                  

   — Що ти хотіла, Діно? — спитала холодно.                                                                                              

   Наче й не були ми з нею подругами. Ніби не зі мною вона ділилася своїми переживаннями. Нині наша дружба здавалася давно забутим сном. І то був її вибір.                                                                   

   — Не хочу розлучатися ось так… — вона винувато опустила погляд.                                                  

   Можливо, каялася, але вірилося мені в це важко. Аж надто добре я її знала.                                         

   — Невже боїшся, що я пожаліюся і великий Мооду наверне на тебе свій гнів? — їдко спитала я.        

   Діна зблідла. Але одразу опанувала себе, щоб не показувати справжні почуття. А я вкотре переконалася, що ні краплі вона не шкодує. Точніше, не так. Вона шкодує лише про те, що Оракул вибрав мене, а не її. Адже Діна з дитинства мріяла стати обраницею бога пустирищ та готувалася до цього. На те були вагомі причини, адже колишня подруга мала блакитні очі, а це вважалося основною рисою майбутніх обраниць. А після рішення Оракула вирішила, що я віроломно зайняла її законне місце. Мої ж очі були звичайнісінькими — з багряною райдужкою, як і у всіх мешканців нашого міста. Але чомусь обраницею цього разу назвали саме мене.